### **Щоденниковий запис**
Був у мене звичайний будинок. Мама й тато любили мене, а я — їх. У вихідні ми ходили в кіно чи театр, взимку — на ковзанку, а влітку їздили на море. Збирали мушлі, тато вчив мене плавати… А потім його компанія збанкрутувала. І він запив. А як напивався, лаяв владу, президента, закони. Усі були винні, що він залишився без роботи.
Коли мама, втомившись від його п’яних промов, просила йти спати, він накидався на неї. Останнім часом взагалі почав причеплятися без причини. Вона посилала мене в кімнату, але я все чув: крики, звуки битої посуду. Що я міг із цим зробити?
Коли тато нарешті засинав, розлягаючись храпом і запахом перегару, мама приходила до мене, часто засинаючи зі мною на вузенькому ліжку. Я помічав синці на її руках, іноді навіть на обличчі. Вранці батько благав пробачення й клявся, що більше ніколи…
Прокинувшись, мама несміливо йшла. Пізніше прокидався й тато — «йти шукати роботу», як він казав. Я залишався сам, робив уроки. Навчався у третій клас у другу зміну. Сам розігрівав обід, їв і йшов до школи.
А ввечері все починалося знову.
— Шо, батько знову вчора буянив? — запитала сусідка Ганна Іванівна, що мешкала за стіною.
— Так, — стисло кивнув я.
— Чого ж мати поліцію не викличе?
— Мені пора, інакше запізнюся, — поспішно відповів я.
— Біжи, біжи, — зітхнула вона, проводжаючи мене поглядом.
Повернувшись із школи, я побачив маму на кухні. Батька не було, і я зрадів. Сів за стіл, розповів про дрібні шкільні новини, а потім сказав, що без нього краще, і було б добре, якби він більше не повертався.
Мама суворо глянула:
— У нього важкий період, сину. Знайде роботу — і все буде як раніше.
Але він прийшов, грюкнувши дверима, щось роняючи в передпокої. Мама зразу зціпилася, визирнула з кухні:
— Іди в кімнату, — шепнула, штовхнувши мене в спину.
Я сидів і слухав. Але сьогодні було щось не так — тихіше. Потім мама голосно скрикнула, щось важке впало на підлогу. Я вийшов із кімнати, зазирнув у кухню. Тато стояв, широко розставивши ноги, дивлячись на маму, що лежала на підлозі. Я не витримав, скрикнув. Він повернувся, і я побачив його червоні від лютості очі.
— Сину, — промовив він.
Я вискочив із квартири, подзвонив сусідці. Тремтів дрібною дрожю. Ганна Іванівна ледве зрозуміла мій белькіт, але викликала поліцію та швидку. Вони приїхали майже одночасно. Батька забрали, маму відвезли до лікарні. Я залишився у сусідки.
Вранці ми поїхали до мами. Вона лежала в палаті, опутана трубками. Не прокинулася, навіть коли я кликав і торсав її за руку. Лікар відвів Ганну Іванівну в коридор, а я лишився сам.
Я ще раз спробував її розбудити, але потім мені набридло чекати, і я пішов шукати сусідку. В коридорі одна з дверей була напіввідчинена. Я почув, як лікар комусь казав: «Вона в комі, навряд чи вийде, але треба вірити…»
Мене охопив жах, і я втік із лікарні.
Ганна Іванівна знайшла мене на лавці у парку. Я проплакав увесь шлях додому, а вона намагалася мене заспокоїти. У квартирі вона запитала:
— У вас є родичі?
— Бабуся в селі.
— Далеко звідси?
— Півтори години автобусом, потім ще три кілометри пішки.
— Пам’ятаєш дорогу?
— Та я що, маленький? — образився я.
— Завтра відвезу тебе до бабусі, — сказала вона.
Але вранці їй подзвонила подруга дочка, попросила терміново приїхати — її мати помирала. Ганна розгубилася.
— Я проводжу тебе до автобуса. Вибач, що не поїду з тобою. Ти вже великий хлопчина.
На вокзалі вона попросила водія придивитися до мене. Той обіцяв. І я поїхав один.
Від стомлення й подій я швидко заснув. Здавалося, лише заплющив очі, а вже мене торсували за плече:
— Хлопче, прокидайся, приїхали.
Я вийшов. Люди розходилися, а я лишився сам на дорозі до села. Стало страшно. Але сонце світило, під ногами шелестіло опале листя. Я наказав собі бути сміливим і заспівав уголос:
*«Тихо над річкою…»*
Колись ми співали цю пісню з мамою.
Пройшов одне село, інше… Раптом хтось свиснув. Я обернувся. Два хлопці сиділи на поваленому дереві.
— Ти хто? До кого приїхав? — спитав старший.
— До бабусі.
— Чого ж у школі не сидиш?
— Так треба.
— А цигарки є?
— Мама казала, хто рано курить, той не росте.
Хлопці реготали:
— Мама казала! А що ще казала?
Старший рвонув мій рюкзак, розкидав речі, сміючись:
— Коли моя мати приводила мужиків, мене проганяла гуляти. Тебе теж вигнали?
Я не витримав. Мама в лікарні, а вони… Накинувся, але вони були сильніші. Один штовхнув менеА потім мені стало байдуже, бо я зрозумів: тепер у мене є мама, і цього досить.
