**Розіграш**
Перед невеликою естрадою танцювали гості на чолі з самим ювіляром — шістдесятип’ятирічним начальником Віктора. «Боже, який мужчина…» — у розлад підспівували жінки солістці невеликого ансамблю.
Оксана з чоловіком, втомлені від веселощів, вина та рясної закуски, залишилися сидіти за порожнім столом. На іншому його кінці сперечалися двоє колег, а третій дрімав, схиливши голову на складених руках.
Оксана присунулася до чоловіка й прошепотіла йому у вухо:
— Може, підемо додому? Усі напідпитку, ніхто не помітить нашої відсутності. Від шуму голова розколюється. — Для переконливості вона притиснула кінчики пальців до скронь.
Віктор подивився упереджувально на зал.
— Маєш рацію, тут більше робити нічого, підемо, — сказав він.
Вони непомітно вийшли з ресторану.
— Уф, як добре! — Оксана зітхнула повною грудкою свіжого нічного повітря.
— Таксі? — запитав Віктор.
— Ні, давай пройдемося, подихнемо. — Вона взяла чоловіка під руку, і вони поволі пішли темними вуличками.
— Не втомишся на підборах? — поцікавився Віктор.
— Тоді ти мене понесеш на руках. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я наділа нові туфлі й стерла ноги. Ми йшли з кінотеатру, бо машини ще не було, а автобуси вже не ходили. Ти ніс мене аж до дому, — Оксана зітхнула.
Віктор легенько притиснув її руку ліктем, натякаючи, що пам’ятає.
— Які ж ми були молоді й закохані… Двадцять років пролетіли, як один день. Здається, зовсім нещодавно ми одружилися, я чекала Марійку, і ми були такими щасливими… — знову зітхнула вона.
— Мене чекає підвищення, а це нові можливості та більша зарплатня. Скоро Марійка народить нам онука. А восени відсвяткуємо мій ювілей. Ми здорові. Хіба це не привід для щастя? — запитав Віктор.
Оксана не встигла відповісти, бо вони вже підійшли до дому.
Вона перша помылась у душу, змила макіяж. Вийшла з ванної з ще вологою кіскою, у просторому махровому халаті. Віктор мимоволі порівняв її з Лесею, згадавши гладеньку шкіру коханки, її пружне молоде тіло, вабні очі, густу кучеряву гриву… «Що роблять роки з жінками. Невже й Леся через двадцять років стане такою ж, як Оксана? Ні, з нею такого не станеться. Вона завжди буде для мене молодою, бо я завжди буду старшим на двадцять років. Якби вона зараз опинилася поруч…»
Спогади про молоду й палку коханку так розпалили його, що він увійшов у ванну й став під крижаний душ, щоб охолонути.
Вранці він дістав із шафи випрасувану сорочку з ледь помітним запахом кондиціонера, зняв з вішалки краватку. Оксана завжди одразу підбирала до кожної сорочки відповідну краватку й вішала поруч. Із кухні манив запах свіжозвареної кави.
— Хочу сьогодні поїхати на дачу. Яблука вже падають, зберу, зварю компот, спеку шарлотку, — сказала Оксана, ставлячи перед чоловіком чашку.
— Навіщо? У суботу б разом поїхали на машині, — помітив Віктор, жуючи бутерброд.
— До суботи ще три дні. Яблука зовсім зіпсуються. Та й перевірю, чи все на місці.
— Ну, як знаєш, — Віктор допив каву й поставив порожню чашку на стіл.
— Я залишуся на дачі на ніч. Не поїду вночі, та й на автобус не встигну. Вечерю залишу в холодильнику, — сказала Оксана в спину чоловікові, що виходив із кухні.
Він зупинився, обернувся.
— Ти серйозно вирішила залишитися на ніч?
— Так, а що тебе дивує? Чи в тебе якісь плани на мене? — Оксана сумно посміхнулася.
— Ні. Просто… будь обережна. — Віктор вийшов у передпокій. Незабаром за ним із гуркотом зачинилася двері.
Він сів у машину, повернув ключ запалювання. Перш ніж виїхати з двору, набрав номер Лесі.
— Привіт. Не розбудила? Сонечко, хочу тобі приємне повідомити. Оксана сьогодні поїде на дачу, залишиться там на ніч. Отже, у нас з тобою ціла ніч, — защебетав він у трубку.
— Зрозуміла, любий, — заспівав у відповідь голос Лесі, і почувся голосний поцілунок.
— Розумниця моя. Чекатиму тебе ввечері. Уже суму— Галь, пробач мені… — промовив Віктор, і в його голосі пролунали щира каяття та надія на те, що колись, може, вона знову зможе йому довіряти.
