“Мамо, може, хай бабуся піде та заблукає? Усім буде легше”, — викликаюче сказала Олеся.
“Олю, не забудь двері замкнути”, — втомлено відповіла мати, піднімаючись із-за столу.
“Мамо, скільки можна? Ти що, до кінця життя мені нагадуватимеш?” — ображено буркнула п’ятнадцятирічна дівчина.
“Не до кінця, а поки бабуся з нами. Якщо вона вийде на вулицю, то заблукає й…”
“…і помре під парканом, а ми житимемо з почуттям провини. Мамо, а може, і справді хай іде?” — Олеся дивилась матері прямо в очі.
“Що ‘хай іде’?” — не зрозуміла жінка.
“Хай піде та заблукає. Ти ж сама казала, що втомилась із нею возитись.”
“Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна, але для тебе — бабуся!”
“Бабуся?” — Олеся примружила очі, як завжди, коли сердилась. — “А де вона була, коли її синочок нас кинув? Коли відмовлялась зі мною сидіти? Зі своєю рідною онукою? Вона тебе не жаліла, коли ти рвалася на трьох роботах, щоб заробити хоч копійку… Та ще й тебе звинувачувала, що чоловік пішов…”
“Годі! — мати різко підняла голос. — Даремно я тобі це розповідала. Погано я тебе виховала, якщо в тобі нема жалю до ближнього, до рідного. Мені страшно. Коли я постаріюся, чи так само до мене ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю. Не могла пройти повз бездомного кошеняти, усе несли додому. А бабуся — не кошеня…” Жінка похитала головою. — Вона вже покарана. Твій батько відмовився не тільки від нас, а й від неї.”
“Мамо, йди на роботу, спізнишся. Обери, двері замкну”, — провинувато промовила Олеся.
“Добре, а то ще наговоримо одне одному лишнього…” — але мати не рушила з місця.
“Мамо, пробач, але на тебе дивитись боляче. Шкіра та кістки. Тобі лише сорок, а ходиш, згорбившись, як стара, ледве ноги переставляєш. Вічно втомлена. Чого ти так на мене дивишся? Хто тобі правду скаже, як не рідна дочка?” Олеся не помітила, як знову підняла голос.
“Дякую. Дивись, щоб вона газ не відкрила й воду у ванній не залила.”
“Ось бачиш! Сидимо з нею, мов прив’язані. Ніякого життя. Мамо, давай віддамо її до будинку для літніх. Там за нею доглядатимуть, вона ж нічого не розуміє…”
“Ти знову?” — різко перебила мати.
“Усім буде краще, і їй перш за все”, — не помічаючи маминого роздратування, продовжила Олеся.
“Більше не хочу це чути. Нікуди я її не віддам. Скільки їй залишилось? Хай буде вдома…”
“Та вона нас із тобою переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері замкну”, — зі злістю повторила дівчина.
“Пробач. Я на тебе навалила… Усі гуляють, а ти вартуєш бабусю.”
Вони говорили, не звертаючи уваги на відчинені двері до кімнати бабусі. Вона, звісно, чула, але навряд чи щось розуміла — та й забуде за хвилину.
Мати пішла, а Олеся зайшла до колишньої своєї кімнати, де тепер жила бабуся.
“Ба, ти чогось хочеш?” — спитала вона.
Погляд старої був порожнім.
“Ходімо, дам тобі цукерку”, — Олеся допомогла бабусі встати й повела на кухню.
“А ти хто?” — бабуся дивилась на неї, ніби вперше бачила.
“Пий чай”, — зітхнула Олеся, кладучи перед нею цукерку.
Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, давали лише по одній. Олеся спостерігала, як стара розгортала яскравий папірець. Крізь рідке сиве волосся просвічувала бліда шкіра голови. Дівчина відвернулась.
Колись бабуся фарбувала волосся, робила пишну зачіску, підводила густим пензлем брови, малювала яскравою помадою губи. Олеся пам’ятала солодкуватий запах її парфумів. Чоловіки завжди озирались на бабусю, поки вона не почала втрачати розум.
Що вона відчувала до неї — жалість, образи, ненависть? Короткий дзвінок у двері відволік її.
“Мама, мабуть, щось забула”, — Олеся пішла відчиняти.
Але на порозі стояв її друг, старшокласник Богдан. Мати не схвалювала їх дружби, тому він приходив, коли її не було вдома.
“Привіт. Чого так рано? Мама тільки пішла”, — прошепотіла Олеся.
“Знаю. Вона мене не помітила.”
“Надю!” — почувся з кухні голос бабусі.
“Хто така Надя?” — поцікавився Богдан.
“Вона так маму називає, вважає її за дочку. Заходь у ванну й сиди тихо. У неї сьогодні ‘прояснення’.” Олеся пхнула хлопця до ванної.
“Там нікого нема”, — сказала вона, увійшовши на кухню й побачивши порожню чашку та цукерковий папірець.
“Хочу чаю”, — промовила бабуся.
“Та ти ж…” Олеся зрозумла, що пояснення марні.
Стара швидко забувала все, особливо те, що відбулося нещодавно. Але добре пам’ятала далеке минуле. Часто плутала, не впізнавала їх із мамою. Інколи траплялись моменти “прояснення” — рідкісніВона сіла за стіл, тримаючи бабусину руку, і раптом зрозуміла, що сльози на її власних щоках — це не від жалю чи злості, а від спокою, який дарує прощення.
