— Ти, Оленко, не цокотунь дзьобом. Головне — вдало вийти заміж. За будь-якого розкладу в виграші будеш, — наставляла родичка.
Оля виросла єдиною й улюбленою донечкою, в якій батьки душі не чаяли. До кінця школи дедалі частіше згадувала, що мріє вчитися у Києві.
— Доню, у нас гарний університет. Нащо тобі до Києва? — питав батько.
— Тату, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету я лише вчителькою стану.
Довго не погоджувалися батьки відпустити доньку. Скільки фільмів переглянули про покалічені долі провінційних дівчат, що вирішили спробувати щастя у столиці. Але зрештою змирилися. Батько зв’язався з далекою родичкою, яка жила у Києві. Та погодилася притулити Олю на час навчання. Радості дівчини не було меж. Вона обіцяла батькам, що впорається, що вони не почервоніють за неї, а ще й пишатимуться.
Батько сам відвіз доньку, переконався, що вона влаштувалася нормально, залишив грошей на перший час і поїхав.
Оля жила у далекої родички не безкоштовно. Прибирала квартиру, ходила до магазину, готувала. Сусіди хитали головами — от, зробила Мар’янка із родички прислугу. Жила та сама родичка сама, чоловік давно пішов до іншої, залишивши їй квартиру. Вважала своє життя вдалим: у Києві живе, у столиці, не десь. І Олю навчала:
— Ти, Оленко, дзьобом не цокоти. Навчання — це добре, але для жінки зовсім не головне. Головне — вдало вийти заміж за киянина. За будь-якого розкладу в виграші будеш. Ось як я.
Оля слухала й снисхідно усміхалася про себе. Про заміжжя вона поки не мріяла. А мріяла, щоб її помітили, оцінили здібності, взяли на роботу у престижне видання, а якщо удача обере її — то й на телебаченні.
Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи. На третьому курсі Оля закохалася в Богдана. Познайомилися випадково. Святкували з подругами вдалу сесію. Богдан із другом теж були там. Помітив гарну дівчину, запросив на танець, потім проводжав додому.
Подруги наперебій радили Олі не прогавити такого хлопця. На вісім років старший, киянин, з квартирою, симпатичний. Богдан не приховував, що розлучений, що в нього є донька. Та хто в молодості не помиляється? Донька живе не з ним, а з мамою — не заважатиме. А з іншого боку — значить, дітей любить.
Оля ніяких планів не будувала, але Богдан їй подобався. Він розумів, що вона недосвідчена у любовних справах, не поспішав і поки що не запрошував Олю до себе. Вони гуляли, ходили на виставки, до театру, на концерти. За всі роки життя у Києві Оля так не пізнала місто, як після зустрічі з Богданом.
Він дедалі частіше говорив про кохання, про плани на майбутнє, про дітей — їхніх дітей. Голова Олі кружляла від щастя. Коли Богдан нарешті зробив пропозицію, вона відразу погодилася. Навчатися залишалося трохи — останній рік. А попереду чекало доросле життя.
Богдан запросив Олю до батьків. Батько привітно усміхнувся й сховався за розгорнутою газетою. А мати прозоро натякала новій нареченій, що Богдан увагою жінок не обділений, що вдруге не дозволить синові повторити помилку, бачить, що Олі потрібна київська прописка, квартира…
— Невже ти не міг закохатися у рівню? Знову наступаєшІ тепер, стоячи на порозі нового життя, Оля усміхнулася — вона нарешті зрозуміла, що щастя ніколи не було в місті чи квартирі, а завжди крилося в її власному серці.
