**Обман**
Перед невеличкою сценою танцювали гості на чолі з ювіляром — шестидесятип’ятирічним начальником Віктора. «Боже, який чоловік…» — несхоже підспівували жінки солістці невеличкого гурту.
Марія з чоловіком, втомлені від веселощів, вина та ситої закуски, залишилися сидіти за розгромленим столом. На іншому кінці його чогось сперечалися двоє колег, а третій дрімав, схиливши голову на складених руках.
Марія присунулася до чоловіка й прошепотіла йому у саме вухо:
— Може, підемо додому? Усі нап’яні, ніхто не помітить нашої втечі. У мене від галасу голова розколюється. — Для переконливості вона притиснула кінчики пальців до скронь.
Віктор подивився на зал з-під лоба.
— Ти права, тут більше нема чого робити, підемо, — сказав він.
Вони непоміченими вийшли з ресторану.
— Уф, як добре! — Марія вдихнула повними грудьми свіже нічне повітря.
— Таксі? — запитав Віктор.
— Ні, давай пройдемося, подихаємо. — Марія взяла чоловіка під руку, і вони повільно пішли темними вулицями.
— Не втомишся на підборах? — спитав Віктор.
— Тоді понесеш мене на руках. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я вдягла нові туфлі й обдерла ноги. Ми йшли з кінотеатру пішки, бо машини ще не було, а автобуси вже не ходили. Ти ніс мене аж додому. — Марія зідхнула.
Віктор стиснув її руку пліччем, натякаючи, що пам’ятає.
— Ох, які ж ми були молоді й закохані. Двадцять років пролетіли, як один день. Здається, зовсім недавно одружилися, я чекала Олену… Ми були такі щасливі… — Марія знову зідхнула.
— Мене чекає підвищення, а це нові можливості й гарна зарплатня. Незабаром у нас з’явиться онук. А восени відсвяткуємо мій ювілей. Ми здорові. Хіба це не причина для радості? — запитав Віктор.
Марія не встигла відповісти — вони вже підійшли до дому.
Першою в душ пішла Марія, змиваючи з обличчя косметику. Вона вийшла із ванної кімнати з ще вологою кіскою, у просторому махровому халаті. Віктор подумки порівняв її з Тетяною, згадавши гладеньку шкіру коханки, її прутке молоде тіло, вабні очі, густу гриву волосся… «Що роблять із жінкою роки. Невже Тетяна через двадцять років стане такою ж, як Марія? Ні, з нею цього не станеться, вона завжди залишатиметься молодшою, бо я буду на двадцять років старший. Якби зараз вона була поруч…»
Спогади про закохану красуню так розпалили його, що він пішов у ванну й став під крижаний душ, щоб заспокоїтися.
Вранці він дістав із шафи випрасувану сорочку, з ледь помітним ароматом кондиціонера, зняв із вішалки краватку. Марія завжди відразу підбирала до сорочок краватки. З кухні вабив запах свіжо звареного каву.
— Сьогодні хочу поїхати на дачу. Напевно, яблука вже обсипалися, зберу, зварю компот, спеку шарлотку, — сказала Марія, ставлячи перед чоловіком чашку.
— Навіщо? У суботу поїдемо разом на машині, — помітив Віктор, жуючи бутерброд.
— До суботи ще три дні. Встигнуть зогнити. Та й перевірю, чи все гаразд.
— Ну, як знаєш. — Віктор допив каву й поставив порожню чашку на стіл.
— Я залишуся на дачі наніч. Не поїду в темряві, та й на автобус не встигну. Вечерю залишу в холодильнику, — сказала Марія в спину Віктору, що виходив із кухні.
Він завмер, обернувся до неї.
— Ти справді збираєшся залишитися на дачі?
— Так. А що, тебе це дивує? Чи в тебе якісь плани на мене? — Марія сумно посміхнулася.
— Ні. Просто… будь там обережна. — Віктор вийшов у передпокій.
Незабаром за ним із тріском зачинилися двері.
Віктор сів у машину й повернув ключ запалювання. Перш ніж виїхати з двору, він набрав номер Тетяни.
— Привіт. Не розбудила? Сонечко, хочу тебе порадувати. Марія сьогодні поїде на дачу, залишиться там на ніч. Тож у нас з тобою ціла ніч, — защебетав він у трубку.
— Зрозуміла, любий, — пролунав у відповідь співучій голос Тетяни, і почувся голосний поцілунок.
— Розумничка моя. Чекаю тебе ввечері. Уже сумуВіктор завмер у дверях, дивлячись, як Марія спокійно згортає свої речі в валізу, і зрозумів, що цього разу його слова вже нічого не змінять.
