— Але ж сама запропонувала забрати до нас маму. Я тебе не нав’язував, — сказав Кирило Насті.
Настя після університету влаштувалася в організацію, де вже працював Кирило. Він одразу помітив сором’язливу симпатичну дівчину. Як старожил, провів їй екскурсію по офісу, а після роботи чекав біля виходу на машині. Так вони почали зустрічатися. А через півроку — одружилися.
Кирило нещодавно купив квартиру, а на ремонт грошей не лишилося. Допомогли батьки Насті. Молоді з ентузіазмом взялися за облаштування свого першого гніздечка: бігали по магазинах, вибирали шпалери, а ввечері самі їх клеїли. Інколи запрошували друзів на допомогу. Робота йшла весело й швидко. Настя підбирала меблі та дрібнички для затишку. Закінчення ремонту відсвяткували на широку ногу. Тепер лишалося тільки жити й радіти.
— Класно, правда? Давай з дітьми почекаємо. Ось відпочинемо в відпустці, тоді й… — казав Кирило.
Стояв теплий червневий день, у повітрі кружляв тополиний пух. Настав сезон відпусток. Ввечері молоді обговорювали, куди поїдуть, вибирали готель, купували квитки. Але біда прийшла звідки не чекали, і про відпочинок довелося забути.
Одного ранку, коли Настя підфарбовувала вії на кухні, а Кирило стежив за кавою на плиті, задзвонив телефон.
— Настю, кава готова, — сказав Кирило і підняв трубку.
Настя налила гарячий напій і піднесла чашку до губ.
— Що?! — глухо вигукнув Кирило у телефон.
Рука Насті здригнулася, вона обпекла губи, а кава розлилася по столу.
— Що трапилося? — запитала вона, помітивши зміну в обличчі чоловіка.
— Мама в лікарні. Сусідка подзвонила. Я поїду, дізнаюся. Ти сама доберешся на роботу? Попередь, що я запізнюсь.
— Так, звісно. — Настя дивилася на коричневу пляму на столі.
— Біжи, потім прибереш. Маршрутка не чекатиме, — сказав Кирило, і Настя слухняно побігла.
Вона поспішала на зупинку, коли повз неї проїхав Кирило, коротко подавши сигнал. Настя махнула йому вслід, облизуючи обпіклі губи.
— Що з мамою? — запитала Настя, коли через три години Кирило завітав до офісу.
— Погано. Маму паралізувало. Права половина тіла не рухається. Не говорить. Лікар сказав — шансів на одужання мало. Самотужки вона не впорається.
— Тож давай заберемо її до нас. Що тут мудрувати? Чи пропонуєш їздити до неї після роботи? Її ж треба годувати, піклуватися… А так час на дорогу не витрачатимемо.
Кирило погодився. Насті навіть здалося, що він чекав саме цих слів.
Через три тижні Ізольду Львівну, матір Кирила, привезли додому з лікарні. Настя з чоловіком віддали їй свою спальню.
— Може, візьмемо відпустку по черзі? Як її саму залишати? — пошепки запитала Настя на кухні.
— Настю, ти жінка, тобі легше доглядати. Залишайся завтра вдома, а я на роботі домовлюсь, щоб ти працювала дистанційно. Усі гроші в квартиру вклали. СидНастя вийшла за Данила заміж через рік, і вони разом відкрили невелике кафе біля парку, де подавали каву з вершковим штруделем — саме такий напій вона колись пролила на стіл у той злополучний ранок.
