У великій старій квартирі панувало незвичайне збудження. Дверний дзвоник раз-у-раз дзижчав, двері відчинялися, і до хати заходив хтось із родичів. Цього разу з’явився огрядний чоловік у дорогому костюмі, піджак якого нехтував обтягувати його випинаючий живіт.
Бліда непоказна жінка кисло посміхнулася йому, а чоловік підвівся з дивана й пішов назустріч.
— Остапе! Я думав, ти не приїдеш. — Чоловіки потиснули один одному руки. — Сідай, розповідай, як життя.
Жінка невдоволено відсунулася в інший кінець дивана, звільняючи місце для братів.
*«Невже дружина Івана? Скільки дівчат у нього було, а одружився на такій…»* — Остап не знайшов слів.
Квартиру знову оголосив дзвінкий дзвоник. Усі троє повернули голови до дверей. Чекали лише того, хто мав ось-ось увійти. У дверях з’явився високий чоловік у чорних штанях і темно-синьому джемпері, що підкреслював білизну сорочки.
Богдан сухо привітався, оглянувся й сів у пошарпане крісло в іншому кутку кімнати.
*«Оце так франт із Богдана»,* — подумав Остап. Він одразу впізнав його, хоча не бачив років із тридцять. Ось і зібралися разом три брати, три спадкоємці. Злетілися, як круки на падаль. Остап сподівався, що окрім нього ніхто не приїде, а Богдан — тим паче.
Трьом братам надійшло запрошення приїхати сюди, щоб попрощатися з Ганною Іванівною. Саме так і було написано: «щоб попрощатися». І, на всяк випадок, вказано адресу — якщо забули.
Остап давно жив у іншому місті з родиною. Гарна посада, квартира, авто, дві доньки, одна вже й онука подарувала. Йому, власне, тіткина спадщина була й не потрібна. Приїхав так — з цікавості.
Колись квартира здавалася йому величезною. Він боявся темних кутків, масивного годинника та важкої меблівки.
Коли батько зірвався з риштування на будівництві й розбився, мати з чорна згоріла від горя. Як трьох хлопців сама підніме? Іванюсі й п’яти років нема. От і жили тяжко. Одного дня приїхав старший брат матері, про який діти й чути не чули, і запропонував забрати хлопців на час, хоча б двох старших.
У нього з дружиною дітей не було. Мати віднайдеться — забере їх. Брат дав їй грошей і відвіз дітей. Мати з горя запила й незабаром померла.
Тітка Ганна виявилася суворою й холодною. Годувала, вдягала хлопців, намагалася їх полюбити. Старший, Остап, швидко зрозумів, що це шанс вибитися в люди. Усім серцем догоджав дядькові та його дружині.
А от середній, Богдан, був замкненим, налагоджувати стосунки не бажав. Після школи не пішов до інституту, на відміну від Остапа. Повернувся у рідне місто, у батьківську квартиру. Влаштувався на роботу, вчився заочно. Дядько перший час слаБогдан сидів на веранді даху, дивився на озеро, і раптом зрозумів, що найціннішим спадком були не гроші чи земля, а спогади, які він нарешті наважився переглянути без гніву.
