Одного разу після роботи Марійка зайшла у крамницю біля дому. Вже стояла біля каси, коли побачила тітку Галю. Колись вони з матір’ю Марійки працювали разом. Зустрічаючи мамину подругу, Марійка завжди зупинялася, балакала з нею.
Вона розрахувалася, відійшла від каси й стала чекати тітку Галю біля виходу.
— Добрий вечір, — привіталася Марійка. — Давно вас не було видно.
— Марійко, здравствуй. Хворіла я, нікуди з хати не виходила. Ходімо, треба тобі щось сказати.
Марійка занепокоїлась. Остапу шістнадцять — вік неспокійний. А тринадцятирічна Оленка вже й до хлопців озирається. Може, щось наробила? На душі ставало тривожно. Пакет із продуктами тяжів у руці, ручки до болю врізалися в долоню. Може, відмовлятись, швидше піти? Не встигла. Тітка Галя зупинилася й почала говорити тихим голосом, нахилившись до її вуха:
— Не подумай, що пліткарю. Кажу, що сама бачила. Ти ж мені не чужа, на моїх очах виросла. Твій Василь заходить у сусідній будинок до молодиці. Її вікна якраз навпроти моїх. Щойно він до неї — вона зараз же завішує штори.
Марійку ніби обілляли холодною водою, а потім кинуло в жар. Не чекала такого повороту. Від кого завгодно, але не від Василя.
— Вирішила попередити. Сама не знаю, як бути. Двоє діток у вас. А раптом у нього там серйозно? Поговорила б з чоловіком, доки не пізно.
— Так, я піду, тітко Галю. — Марійка відійшла, швидко пішла до дому, намагаючись утекти від співчуючого погляду, забувши, що живуть вони поруч.
Засапана від ходьби, Марійка не відразу потрапила ключем у замок. Увійшла в хату, сіла на пуф і поставила пакет біля ніг. Він упав, щось висипалося. Марійка нічого не помічала, оглушена новиною. На шум із кімнати вийшла дочка, почала збирати розсипане.
— Віднось на кухню, я зараз, — відіслала її Марійка.
“Як він міг? Бачила тітка Галя, бачив хто завгодно. А діти? А я нічого не помічала…”
— Мам, ти не захворіла? Вигляд якийсь… — почала донька.
— Іди в кімнату. Дай мені трохи побути одній, — різко попросила Марійка.
Оленка завагалася, але пішла.
“Добре, що Василя нема. Є час прийти до тями. А тоді не стримаюся, з порогу йому все виложу. Емоції — поганий помічник.”
Марійка пішла на кухню, налила води з чайника і пила дрібними ковтками, заспокоюючи себе. Стало трохи легше. Потім почала готувати вечерю. Але все випадало з її тремтячих рук.
На сковорідці вже рум’янились котлети, залишилося дістати з холодильника зварений макарони й підсмажити. Марійка то й дело підходила до вікна, намагаючись знайти вікна тітки Галі та ті, що навпроти.
Вона здригнулася від клацання ключа. Відвернулася до плити. Незабаром почула кроки за спиною.
— Як смачно пахне, — бадьоро сказав чоловік.
— Переодягайся і мий руки, будемо вечеряти, — голос Марійки дзвенів, як струна.
— Щось трапилося? — Василь підійшов і заглянув їй у вічі.
— Зустріла в крамниці тітку Галю. — Марійка ковтнула. — Вона сказала, що… хворіла, не виходила. А я навіть не зайшла.
— І ти через це переживаєш? — спитав Василь.
— Ні. Вона сказала, що бачила, як ти ходиш у будинок навпроти. — Останні слова Марійка вимовила тихо, обернувшись до чоловіка.
— Ще що наговорила та стара балакуха? — з роздратуванням спитав Василь.
Але Марійка по його метушливому погляду зрозуміла — все правда. А вона ще сподівалася…
— Бачила вона, бачили й інші. Ти про що думав? А якщо діти дізнаються? — додала Марійка, кинувши погляд на двері. — Я не зможу так. Не зможу зрозуміти й пробачити. Вирішуй, або ти там, з нею, або тут, з нами.
— МаріВасиль важко зітхнув, опустив очі, а потім тихо промовив: “Я завжди буду з вами,” і Марійка відчула, як у грудях розтанула крижана брила, бо в його голосі звучала та щирість, яку неможливо підробити.
