Журавлики-кораблики плинуть по небу…
Оксана прокинулась й ніжно потягнулася. Потім задумалась — який сьогодні день? Повернула голову, поглянула на годинник. Погляд спинивсь на білому хмаристому сукі, що висіло на дверцях шафи. Занадто довге, тому й вішала зовні, щоб не зім’яти. Спогади навалилися раптово, наче снігова лавина, перехопило дух.
Коли приміряла сукню в магазині, здалося на мить, що все робить правильно. Дениса немає. А Роман поруч — живий, уважний, успішний, гарний… Нічого не змінити. За кілька годин вона вдягне цю сукню й поїде до святого вінця в палац шлюбів.
Оксану перейняло від цієї думки. Відвернулася від сукні — символу зради.
Вчора вона сказала матері прямо:
— Якщо вийду за нього, то зраджу Дениса.
Мати, бліда від хімії та операцій, дивилася на доньку запалими очима:
— Розумію, донечко. Але Дениса ж немає…
— Зник, але не вбитий! — різко відповіла Оксана. — Може, у полоні? Їх ж обмінюють…
— Оксанко, а яким він із полону повернеться? Ти новости дивишся? Навіть якщо тілесно цілий, то з психікою буде важко. Навіщо тобі це? Тобі всього двадцять чотири. Життя тільки починається. Та й зустрічались ви недовго.
— Мам, я обіцяла чекати. А якщо він повернеться? Як я йому в очі дивитимусь?! — Оксана вже кричала, давлячися слізьми.
— Тихо, не кричи. Він теж обіцяв повернутись. Війна. Легко обіцяти, важко виконати. Невже б не дав знати, якби був живий? — Мати обійняла доньку.
Оксана прихилила голову до її плеча й почула, як важко та дихає. У легенях ніби папір шелестів.
«Мати права. Роман стільки зробив… Влаштував її у найкращу клініку Києва, дав грошей на лікування. Врятував її. Проходить хімію, є надія. А якщо їй знову стане погано? Грошей немає, єдина надія — Роман. Не можу відмовити… Вона мріє про онуків… А я егоїстка, думаю лише про себе…»
Оксана витерла сльози:
— Усе буде добре, мамо. Не хвилюйся.
Мати зітхнула, украдкІ коли маленький Єгорок народився, Оксана дивилася у його чисті очі й знала — тепер вона чекатиме вічно.
