Між нами прірва…
Оксана після розлучення з чоловіком довго не могла прийти до тями. Адже підозрювала, що він гуляє, та все ж не була готова дізнатися правду. Була родина, налагоджене життя з мріями й планами… Нічого не лишилося. Тарас просто пішов із дому, із її життя.
Літо добігало кінця, а Оксана нічого навколо не помічала: ні сонця, ні шуму міста, ні веселки після дощу. Однієї ночі, страждаючи від спеки й марно намагаючись заснути, вона раптом зрозуміла: так більше не може бути. Тарас щасливий, а вона не живе, а повільно помирає.
«Тут усе нагадує про нього, про нас. А нас більше немає. Треба просто поїхати, хоч на час. Але не на південь, не за кордон, де людно та метушливо. Треба їхати в тишу, у село. У нас же там дім! Бабусин дім. Адже ми всі родом із села. Там наше місце сили. Чому ця думка раніше не спала на думку?!» — Оксана навіть сіла на ліжку. Вологі сорочки прилипли до спини.
Бабуся померла три роки тому. Перед цим довго хворіла. Все йшло до кінця. Але Тарас умовив її поїхати до Італії. «За десять днів нічого не станеться», — казав він. Звістка про смерть бабусі спіткала їх у Неаполі. «Нічим уже не допоможемо. Змінити квитки проблематично. Повернемося, відвідаємо могилу, пом’янемо…» І вона знову послухала його. Як завжди.
У маминого чоловіка є дача — великий будинок із ділянкою недалеко від міста. Мама давно хотіла продати бабусин дім, але все тягнула.
Раніше кожні літні канікули Оксана відпочивала у бабусі. Як тільки пішла до інституту, більше не була в селі. І на могилу не з’їздила, тепер уже не пам’ятає чому.
Від нетерпіння навіть долоні засвербіли. Вона взяла телефон, хотіла подзвонити мамі, дізнатися про ключі від дому. Але, побачивши час на екрані, зрозуміла, що глибока ніч, усі сплять. Поклала телефон і відкинулася на подушку. Нічого. Тепер вона знає, що робити, як витягти себе з цієї безодні болю. Оксана почала думати, як завтра збиратиме речі, як її зустріне дім… Та незабаром заснула.
Вранці з легкою встала й одразу подзвонила мамі, запитала про ключі.
«Ну нарешті, почала приходити до тями, думати про щось, крім свого Тараса. Світ на ньому клином не зійшовся…» — мама знову продовжувала стару розмову.
«Мамо, не треба. Слова втіхи не працюють. Знайди ключі».
«А чого їх шукати? Лежать у тумбочці, у передпокої. Приїжджай, хоч погляну на тебе. Дім у порядку. У травні зустріла тітку Ганну. Я ж тобі казала? Ні? Тобі ж було не до того… Не зітхай. Отож, вона на весілля онуки приїжджала. Казала, що дім цілком стоїть. Запитувала, чи не збираюся я його продавати. Новий зять купив би. Дуже йому село сподобалось. Може, поїдемо разом?» — мама, як завжди, перескакувала з теми на тему.
«Ні. Я сама. Будь ласка. За ключами після роботи заїду».
Весь день Оксана поверталася думками до поїздки в село. Директорка агентства, де вона працювала, також розведена жінка, уважно слухала її доводи. Мовляв, намагалася заповнити порожнечу в серці роботою, не вийшло. Вирішила поїхати на час. Сезон відпусток, замовлень мало, без неї впораються. Директор невдоволено, але відпустила.
Вечором Оксана забрала ключі й зібрала речі. Багато брати не стала, лише найнеобхідніше. Раптом і там не зможе втекти від себе, від свого болю, захоче повернутися через день.
Як не дивно, спала міцно. Вранці прокинулася рано, нетерпляче випила каву, перевірила, чи все вимкнено, взяла сумку й вийшла з квартири.
Місто ще спало. Над дахами пробивалися перші сонячні промені. Від нетерплячого хвилювання Оксана підспівувала хітам у радіо.
Хоч давно не була в селі, дорогу не забуІ коли вони обнялися в тій дитячій, пахнучій новими шпалерами кімнатці, Оксана зрозуміла, що нарешті знайшла те, чого шукала все життя – свій справжній дім.
