Автомобіль мчав темними вулицями міста. Усередині сиділи двоє — чоловік і жінка. Сторонньому спостерігачу могло здатися, що подружжя поспішає додому, де їх чекають діти.
— Можеш їхати швидше? — нервово попросила жінка.
— Небезпечно. Місто лише видається безлюдним. Коли ти нарешті скажеш йому про нас? Довго ще будемо ховатися, боятися, що нас розкриють? Розкажи йому — так буде простіше для всіх, — сказав чоловік.
— Простіше? Для кого? Для нас — можливо. А для Соломійки? Вона любить батька. І він її теж. Що буде з нею, коли вони дізнаються? Це жорстоко, — намагалася виправдатися жінка.
— А обманювати й брехати стільки часу — не жорстоко? Гадаєш, він не здогадується? Мені набридло ділити тебе з ним. Хочеш, я сам йому скажу?
— Ні, будь ласка. Я сама… Дай мені час. — Вона схопила його руку на кермі й міцно стиснула. — Я теж тебе дуже люблю. Але не поспішай мене. Обіцяю, скоро поговорю з чоловіком.
Чоловік повернувся, зустрів її погляд і нахилився до неї.
З-за повороту назустріч вилетів чорний позашляховик. Крик жінки потонув у гуркоті розбитого металу…
***
Мелодія дзвінка прорізала тонкий сон. На мить Андрій балансував між сновидінням і реальністю, але в наступну мить прокинувся.
Оксана подзвонила о восьмій вечора й сказала, що затримується. У подруги проблеми, не може залишити її одну. Пообіцяла розповісти пізніше. Він не встиг запитати, яка це подруга, які проблеми. Міг би, звичайно, обдзвонити всіх, чиї номери були в його телефоні. Але це було б принизливо — і для нього, і для неї.
Підозри з’явилися кілька місяців тому. Занадто часто Оксана затримувалася, іноді навіть у вихідні кудись зникала. Забагато знайомих, які постійно потребували її допомоги.
Він простягнув руку за телефоном на тумбочці. Незнайомий номер. Серце стиснулося від поганого передчуття.
— Так, слухаю, — прохрипів він.
— Капітан Коваленко. Ви чоловік Оксани Петрівни Шевченко?
— Так.
— Ваша дружина потрапила в аварію… Її доставили в четверту міську лікарню у важкому стані…
— Вона жива? — голос його здригнувся.
— Так, але…
— Тату, це мама? — У дверях стояла десятирічна Соломія, злякано дивлячись на батька.
Андрій ковтнув застряглий у горлі ком.
— Ні. Це… Мама в лікарні. Вона потрапила в аварію.
— Вона померла?
— Ні, що ти. Вона жива, — поспішно сказав він.
— Але ти запитав… Тату, — Соломія кинулася до нього, обхопила за шию так міцно, що він ледь зміг зітхнути. — Поклич її. Мені страшно.
Андрій відірвав її руки, посадив поруч.
— Ні, зараз лікарня закрита. Поїдемо вранці. А тепер іди спати. Інакше приїдемо сонні — що мама скаже? — Він насилу посміхнувся.
Соломія кивнула й пішла у свою кімнату. Він знову ліг. У вікно вже заглядав світанок. Андрій згадав, що побачив час на екрані перед тим, як відповів на дзвінок. Пів на третю ночі.
Треба заспокоїтися. Він приклав руку до грудей. Серце билося так, ніби хотіло вирватися.
Вранці вони з донькою поїхали до лікарні. Він увійшов до лікарняного кабінету, залишивши Соломію в коридорі.
— Ви чоловік? — запитав лікар, чоловік його віку.
— Так. Що з моєю дружиною?
— Ми зробили операцію. Серйозна травма голови, численні переломи… Вона в комі.
— Як вона потрапила в аварію? Вона ж не водій.
Лікар розвів руками.
— Знаю лише, що в її машину врізався позашляховик. Обидва водії загинули. Вашій дружині пощастило. Не приховую — стан дуже важкий. Але молодий організм, є шанси.
— До неї можна? Я з донькою. Вона в коридорі.
— Вирішуйте самі. Вигляд у неї… не найкращий. Але близькі люди іноді творять дива. Ходімо, — лікар показав на двері.
— Хто був із нею в машині? — запитав Андрій, ідучи до палати.
— Це вже до поліції. Але попереджаю — кома, не надовго. — Лікар відчинив двері.
Андрій не впізнав Оксану. Забинтована голова, синці, подряпини. Чужа. Над ковдрою лежала рука з обручкою. Її рука.
— Мамо! — кликнула Соломія, погладивши її долонею. — Вона спить? — обернулася до батька.
— Так. Їй зробили операцію. Нам дозволили лише подивитися.
Додому їхали мовчки. Андрій подзвонив матері Оксани, розповів усе й попросив приїхати посидіти з Соломією. Йому треба було на роботу.
Марія Іванівна увійшла в квартиру, втираючи сльози.
— Може, я заберу Соломію до себе? Тобі зараз не до неї, — сказала вона, трохи заспокоївшись. — Поїдеш до мене? — звернулася до онуки.
Та кивнула.
— Я ж попереджала її. Та хто ж мене слухав? — зітхнула Марія Іванівна й раптом зупинилася, пАле життя продовжувалося, і вони разом вирушили в дорогу, де кожен поворот нагадував про те, що справжнє пробачення починається зі змоги дивитися вперед, а не назад.
