Колись, давно вже, сталось таке…
Півроку тому пішла у вічність старенька сусідка Оксани. Чоловік її зостався сам. Згорбився, посивів ще більше, ніби важкий камінь горя пригнічував його до землі. На вулицю майже не виходив. Сусіди жаліли діда: то юшку принесуть, то в магазин сбігають.
Глухуватим був і забудькуватим. Сяде біля телевізора, звук на всю силу, а чайник на плиті кипить. Одного разу ледь пожежу не спричинив. З того часу Оксана тримала в себе запасний ключ від його хати.
Та ось приїхав син і забрав батька до себе, а квартиру виставив на продаж. Сусіди раділи — не діло старому самотньо доживати при живих дітях.
А вже за три тижні у квартирі з’явився новий господар. Про це дізнався весь будинок, бо прийшли робітники й почали ремонт. Днями носили сміття, стару сантехніку, меблі. Потім довго стукали, свердлили, били. Хіба ж витримаєш таке? Оксана ж живе за стінкою.
З роботи повертатися не хотілося. Шум і гуркіт зустрічали ще на сходах. Терпіла, терпіла, та й пішла до сусіда. Двері відчинив чоловік, весь у пилу й фарбі.
— Ви господар? Ще довго шумітимете? Голова від цього розривається, — сердито промовила вона.
— Пробачте, сусідко, але мене просять швидше закінчити. Ще дня два потрудимося, а потім вже тихіші роботи, — відповів він спокійно.
— Два дні? — Оксана навіть не знала, що сказати.
Із-за дверей знову заревів перфоратор. Вона вийшла на подвір’я. Тут хоча б не так чути.
— Що, допік сусід? — запитала одна з жінок, що сиділи на лавці біля під’їзду.
— А ви його бачили? — у свою чергу спитала Оксана.
— Бачили, — загалкували сусідки. — Вигляд у нього статний, одягнений дорого, пахне добрим одеколоном. Ввічливий, приязний, усім вітається.
— Ось і знайшовся нам сусід як треба, — фальшиво заспівала беззуба тітка Марія.
Решта розсміялися, демонструючи Оксані рідкі зуби з коронками та вставні щелепи.
— Краще б на сопілці грав, — буркнула Оксана.
— А ти до нього ходила?
— Ходила. Та що з того? Робітники там, а їм не дорікати.
— Тобі б, Оксано, придивитися до господаря. Чоловік як є. Довго ще сама будеш? Ти ж молода, ще й дітей народиш. А в нього й гроші є — на іномарці їздить.
— Піду в крамницю, — відповіла вона, поспішаючи геть, аби не чути розмов за спиною.
Чоловік її помер через два роки після весілля. Дитину встигнути не вдалося. Тринадцять років вона сама.
«Напевно, господар буває, коли я на роботі. Скаржитися марно — ремонт же потрібен. Квартира у старих була запущена. Нічого, я йому теж влаштую, тільки нехай закінчить і заселиться», — думала Оксана, обходячи калюжу.
За два дні вони таки зустрілися. Вона йшла з роботи, мріючи лише про ліжко. День видався важкий, навіть їсти не хотілося. Підійшла до під’їзду, а двері перед нею самі відчинилися.
Поряд опинився молодий чоловік. Він усміхнувся їй усіма тридцятьма двома зубами. Вона відразу зрозуміла — це новий власник. Усмішка йому здалася нахабною, погляд — зверхнім.
— Дякую, — сухо сказала вона й увійшла.
Двері за нею зачинилися. У напівтемному під’їзді ззаду почулися кроки. Серце затріпотіло. Подолавши страх, Оксана зупинилася й озирнулася. За нею йшов сусід.
— Проходьте вперед. Не люблю, коли в спину дихають, — промовила вона роздратовано, намагаючись не показати страху.
Він обійшов її й пішов сходами вгору.
Коли Оксана піднялася на четвертий поверх, сусід стояв біля своїх дверей.
— Значить, ви моя сусідка? Знайомимось. Робітники казали, що ви скаржилися.
— Не скаржилася, а просила тихіше працювати. Живемо як на будмайданчику, — відповіла вона, шукаючи ключі в сумці.
— Винен. Скінчимо, обіцяю.
Оксана мовчала, кинула на нього докірливий погляд і зайшла в себе,
