14 червня
Сьогодні вийшов із під’їзду, зупинився, зітхнув. Небо було блакитне, як керамічна чашка в Оксаниної мами. Хоч сонце й пече, але дощу не буде. Кивнув сусідам на лавці — старі балакуни як завжди обговорюють усіх підряд. Пішов далі, заклавши руки за спину. Знаю, що за моєю спиною вже шепочуться.
Скільки мені років? Пенсія вже як п’ять років, але в дзеркалі бачу чоловіка літ п’ятдесяти. Волосся з просіллю, але завжди підстрижене. Одяг — завжди охайний. Дехто каже, що виглядаю на сорок, інші — що на шістдесят. А особливо злі язики шепочуть, що, мовляв, «в нього жінка молодша, тому й виглядає добре».
— Та чого йому погано виглядати? — гримкнула одна з сусідок. — Жінка у нього не пила, не нарікала. Померла тихо, від серця. Дітей нема, онуків теж. Живи собі, як король!
— Король? — зареготалися інші. — Та він у нас більше на старого козака схожий!
Я лише посміхнувся.
Моя Оксана була красунею. Високі вилиці, глибокі очі. І характер — вогонь! Жили ми не погано: працював на заводі, вона вчителювала. Але серце взяло своє — одного ранку просто не прокинулась. Після цього я довго не міг прийти до тями. А потім звик.
Син, Тарас, живе зі мною. Вже за тридцять, а все не одружений. Хлопець добрий, розумний, але з дівчатами йому не щастить. То зустрічається з якоюсь «сучасною» дівчиною з татуюваннями, то з тихою, як мишка, але з матір’ю-алкоголічкою. Я не втручаюсь — знаю, що заборонами тільки погіршиш.
Але недавно він привів до нас Марійку. Дівчина з ясними очима, як у моєї Оксани, і з маленькою донькою — Софійкою.
— Тату, це Марія. А це Софійка.
Я подивився на дівчинку — русява, в тоненьких косичках, тримає ляльку. Серце якось стиснуло.
— Чому не попередив? — буркнув я. — Приготував би торт.
— У тебе завжди смачно, — Тарас схопив мене в обійми.
— Щось ти занадто ласий, — я штовхнув його в плече. — Відразу видно — щось хочеш.
З кухні доносився сміх. Ввійшли вони червоні, схвильовані. А на столі вже чекали вареники з вишнями — Оксанин рецепт.
— Тату, — Тарас глибоко зітхнув. — Ми завтра йдемо в Карпати на два дні. Софійка не може з нами — комарі, дощі… Може, посидиш із нею?
Мене мов громом ударило. Чужа дитина! Відповідальність! Але погляд Софійки…
— Гаразд, — зідхнув я.
Наступного ранку вони привезли дівчинку. Вона мовчала, тримаючись за мамину руку.
— Не бійся, — сказав я. — Я — дідусь Іван.
День ми провели гарно. Вона читала мені казки — виявляється, вже вміє! — а потім ми пішли в парк. Сусіди витріщили очі:
— Оце так новина! У Івана онука?!
Софійка бігла попереду, збирала квіти. Раптом обернулася:
— Дідусю, зроби мені візок, як у тієї дівчинки!
Прийшлося йти до нашого дворового майстра — діда Петра.
— Іване! — він аж підскочив. — Сам до мене прийшов?!
— Петре, зробиш візок? Для онуки.
— Для онуки?! — він аж поперхнувся. — Та будь-що зроблю!
Через день Софійка вже возила у візку камінчики. Я дивився на неї і думав: «Наша дівчинка найкраща».
Коли Тарас із Марійкою повернулися, я не хотів відпускати Софійку. Але Марія сказала, що треба в садочок.
— Тату, — Тарас сів поряд. — Марія — не мати Софійки. Це її сестра. Їхня мама померла при пологах, а батько втік. Марія її виховує.
Я довго мовчав. Потім кивнув.
— Добре дівча.
Тепер кожні вихідні вони приїжджають до мене. Марія пече паляниці, Софійка бігає по двору. А дід Петро все частіше заходить «на чай».
Життя змінилося. Я навчився любити не тільки свою кров, а й тих, кого доля привела в мій дім.
А сусідки? Нехай собі шепочуться.
**Життя не завжди йде за планом, але іноді саме несподіване робить його щасливим.**
