В одному селі на Волині жінка на ім’я Олена та її син Тарас працювали на фермі в обмін на їжу та житло. Випадково вони розкрили страшну таємницю: хтось і їхнього оточення навмисно руйнував господарство.
Різкий запах паленої соломи прорізав ніч, як злодій, що не стукає у двері, а просто вламується всередину.
Григорій схопився з ліжка, серце билося так сильно, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Ніч за вікном була незвично яскравою: тривожне мерехтіння освітлювало хату, кидаючи довгі тіні на стіни.
Він підбіг до вікна й застиг. Палало. Не просто полум’я – все пожирала люта, ненаситна пожежа. Те, що він будував роками. Стайня, старі знаряддя, мрії, спогади… Все перетворювалося на попіл.
Серце на мить завмерло, а потім знову застукало в горлі. Він миттєво зрозумів: це не випадковість. Це підпал. І ця думка боліла більше, ніж саме полум’я. Перший порив був тваринним: лягти назад, заплющити очі й дати всій оселі згоріти дотла. Адже все вже закінчено.
Але раптом почувся довгий, жахливий ревіт корів. Його тварини, які годували його, давали силу жити далі, були замкнені всередині. Відчай перетворився на лють. Григорій вибіг із хати, схопив сокиру й кинувся до стайні. Дерев’яні двері вже горіли, випускаючи спекотне дихання, що обпікало обличчя.
Кілька ударів – і засув піддався. Двері розчинилися, звільняючи перелякане стадо. Корови, тупотячи й штовхаючись, кинулися в найдальший куток подвір’я, тікаючи від пекла.
Коли вони опинилися в безпеці, сили покинули Григорія. Він впав на холодну землю й дивився, як вогонь пожирає десять років його життя. Десять років праці, болю й надії. Він прийшов сюди сам, без грошей, лише з сліпою вірою в себе. Працював до седьмого поту. Але останні роки були справжнім прокляттям: посухи, хвороби худоби, конфлікти із селом.
А тепер… останній удар. Навмисний підпал.
Поки Григорій лежав, занурений у гіркі думки, він помітив рух серед диму й полум’я. Дві постаті, немов тіні, діяли з дивною злагодою. Жінка й підліток. Вони носили воду, сипали пісок, гасили вогонь старими ковдрами. Ніби знали точно, що роблять.
Григорій спостерігав за ними, приголомшений, а потім схопився й кинувся на допомогу. Без слів, у відчаї, вони троє билися з вогнем, доки останній язик полум’я не згас. Втомлені, обпалені, але живі, вони впали на землю.
— Дякую, — прошепотів Григорій, ловлячи повітря.
— Нема за що, — відповіла жінка. — Мене звати Олена. А це мій син, Тарас.
Вони сиділи біля обгорілих решток стайні, коли світанок заливав небо ніжними, майже насмішливими барвами.
— У вас… часом немає роботи? — раптом запитала Олена.
Григорій гірко— Хіба ж у мене зараз є чим платити? — Григорій сумно похитав головою, але потім подивився на їхні стомлені обличчя з новою надією і додав: — Але якщо хочете — лишайтеся, і разом ми щось придумаємо.
