**Щоденниковий запис**
«Швидка» мчала вулицями Києва, розсікаючи потік машин своїм пронизливим сиренним виттям. Автомобілі притискалися до узбіч, звільняючи шлях. Я стиснув руку Марусі, намагаючись передати їй хоч трохи спокою, але вона цілковито була там, де я вже не міг бути.
— Тату, прости мене… Будь ласка, лишися зі мною… — її голос був ледве чутним, немов вітер, що зачіпає листя.
Я не чув її. Передо мною стояла інша дівчина — Марія. Вона всміхалася, і в її очах був той самий світло, що колись освітлював моє життя. Він манив мене, немов зоря, і я не мав сил чи бажання йому опиратися. Мене більше нічого не тримало, тіло стало легким, немов зникло.
Та раптом щось різко штовхнуло мене назад, і світ погас. Залишилася лише важкість у грудях, неначе камінь. Хіба камінь може відчувати біль?
З темряви поверталися звуки: плач, чийсь голос, що кликав мене. Я намагався промовити щось, але знову провалився у безодню…
***
День тому
— Тату, можна я поїду з Олею й Дариною до Одеси? У них там родичі, гроші потрібні тільки на квитки, ну й трохи на дрібниці. — Голос Марусі звучав умовливо, немов дитина, що просить цукерку.
Андрій завжди відчував, коли вона бреше. Іноді робив вигляд, що вірить, але не сьогодні. Він поклав газету і подивився на доньку уважно. Так, брехня. Вуха палали, погляд блукав, пальці нервово крутили поділ спідниці.
— Надовго? — запитав спокійно.
— На два тижні, — оживилася вона. — Море, свіже повітря… Набридло сидіти в задушливому місті.
— З Олею й Дариною, кажеш? — перепитав Андрій, і в його голосі промайнула іронія.
Маруся зрозуміла, що її піймали.
— Ти ж знаєш, я не вмію брехати. Вчора розмовляв із батьком Дарини. Вони їдуть у Карпати.
Донька зачервонілася ще більше, але потім підвела голову й зустріла його погляд сміливо.
— Я знала, що не дозволиш мені їхати з Артемом, тому й збрехала. У його родини справді є будинок біля моря.
— І ти правильно зрозуміла. Не дозволю, — спокійно відповів він. — Кохання, захоплення… Цього замало для такої подорожі.
— Я його люблю! — голос Марусі затремтів.
— А він тебе? Кохання й бажання — не одне й те саме. Я знаю, що мають на думці хлопці, коли запрошують дівчат у подорож.
— Значить, не дозволиш?
— Ні. За місяць у мене відпустка — тоді й поїдемо.
Вона закусила губу, і серце Андрія сильно стиснулося. Як вона схожа на свою матір… Вона теж так робила, коли хвилювалася.
— Тату, ну будь ласка… Ми ж не самотужки будемо, там його родичі…
— Ні. Якщо хочеш, ми заїдемо до них, але пізніше.
Вона спалахнула:
— Я могла б просто піти, я ж повнолітня. Але хотіла по-людськи…
— Якщо ти досі тут, значить, моя думка для тебе важлива. А якщо так — послухай мене.
Вона вийшла, хлопнувши дверима.
***
Андрій пригадав минуле.
Скільки років минуло? Немов учора він умовляв Марію поїхати до Львова. Вони повернулися щасливими, а потім вона поїхала вчитися до Києва. А він лишився, закохався в Олену й забув про свої обіцянки.
А потім Марія прийшла й сказала, що вагітна. Він злякався — не за неї, а за те, що втратить Олену.
— Зробіть аборт, — прошепотів він. — Ми ж молоді, не готові…
Марія пішла. Він був упевнений, що вона його послухала.
Але через три роки вона знову з’явилася — бліда, з дівчинкою на руках.
— Я не можу взяти її з собою. Ти її батько…
Олена після цього пішла, хоча й намагалася полюбити Марусю. А коли доньці виповнилося шість, вона остаточно залишила їх.
***
Андрій увійшов до кімнати доньки й розповів їй усе, навіть якщо вона робила вигляд, що не слухає.
— Я був молодий, не думав про наслідки… — говорив він.
— Є ж контрацепція, — відповіла вона, вже без навушників.
— Так. Але в 18 років не віриш, що помилки залишаються назавжди.
Наступного ранку вона перша підійшла:
— Ти не можеш огороджувати мене від помилок ціле життя. Це моє життя. Ти не одружився знову, бо боявся помилитися. Боявся, що ніхто не зможе замінити мені маму… Але ризик буде завжди. І для цього не треба їхати до моря.
Андрій підняв голос, але раптом Маруся кинулася до вікна, немов не могла здихати.
Йому здалося, що вона хоче стрибнути.
— Маруся!
Різкий біль пронизав його груди.
***
Очнувся в лікарні.
— Тату… Я так боялася втратити тебе… — вона плакала, тримаючи його за руку.
— А як же Артем? — прошепотів він через кілька днів.
— Він не поїхав без мене.
Андрій зрозумів, що вона хотіла сказати: Артем любить її.
— Коли випишуть — запроси його в гості,Маруся притиснула його руку до своїх щік і прошепотіла: «Дякую, тату, за все».
