Все буде…
Автомобіль мчав нічним Києвом. У ньому їхали двоє – чоловік і жінка. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, що подружжя поспішає додому, до дітей, що залишилися там.
– Ти можеш їхати швидше? – нервозно попросила жінка.
– Небезпечно. Місто лише здається пустим. Коли нарешті йому розповіси? Скільки ще ми будемо ховатися, тремтіти перед розкриттям? Чому ти тягнеш? Скажи йому, так буде простіше, – промовив чоловік.
– Простіше? Кому? Нам із тобою, може, а Софійці? Вона любить батька. А він її. Що буде з нею, коли вони дізнаються? Це жорстоко, – намагалася виправдатися жінка.
– А обманювати, брехати роками – не жорстоко? Думаєш, він не здогадується? Мені набридло ділити тебе з ним. Хочеш, я сам йому скажу, по-чоловічому?
– Не роби цього, будь ласка. Я сама. Дай мені час. – Вона схопила його руку на кермі і стиснула. – Я тебе дуже люблю. Але не поспішай мене. Обіцяю, скоро поговорю з чоловіком.
Чоловік повернув обличчя, зустрів її погляд і нахилився до її губ.
З-за повороту назустріч їхньому авто вилетів чорний позашляховик, несучи неминучу загибель. Жіночий крик потонув у гуркоті та скреготі металу…
***
Мелодія дзвінка пробилася крізь мливий сон. На мить Дмитро балансував на межі сну й яви, але наступної секунди розплющив очі.
Оксана подзвонила о восьмій вечора й сказала, що затримується. У подруги проблеми, не може залишити її саму. Обіцяла розповісти пізніше. Він не встиг запитати, яка подруга, які проблеми? Міг би, звісно, обдзвонити всіх її подруг, чиї номери були в його телефоні. Але вважав це принизливим – і для себе, і для дружини.
Підозри закралися до нього місяців два тому. Занадто часто Оксана затримувалася, іноді навіть у вихідні зникала кудись. Занадто багато з’явилося подруг із «терміновими справами», які вимагали її присутності.
Він потягнувся за телефоном на тумбочці. Незнайомий номер. Серце стиснулося від лихого передчуття.
– Слухаю, – охриплим від сну голосом відповів Дмитро.
– Капітан Коваленко. Ви чоловік Оксани Петрівни Шевченко?
– Так.
– Ваша дружина потрапила до аварії… Вона у важкому стані, доставлена до четвертої міської лікарні…
– Вона жива? – голос Дмитра здригнувся.
– Так, але…
– Тату, це мама? – У дверях спальні стояла десятирічна Софійка, з переляком дивлячись на батька.
Дмитро проковтнув ком, що зібрався в горлі.
– Ні. Це… Мама в лікарні. Вона потрапила в аварію.
– Вона померла?
– Ні, що ти. Вона жива.
– Але ти запитав… Тату, – Софійка кинулася до нього, обхопила за шию так міцно, що він ледь зміг дихати, – поїдемо до неї. Мені страшно.
Дмитро відірвав її руки, посадив поряд на ліжко.
– Ні, лікарня закрита, нас не пустять. Поїдемо вранці. А тепер давай спати. А то приїдемо сонні, що мама скаже? – Він через силу посміхнувся.
Софійка кивнула і пішла до своєї кімнати. Він теж ліг. У вікно вже заглядав світанок. Дмитро згадав, що подивився на годинник у телефоні перед тим, як підняти трубку. Пів на третю ночі.
Треба заспокоїтися. Він притиснув долоню до грудей. Серце билося так, ніби хотіло вистрибнути.
Вранці вони з донькою поїхали до лікарні. Він увійшов до ординаторської, залишивши Софійку в коридорі.
– Ви чоловік? – запитав лікар, років його.
– Так. Що з моєю дружиною?
– Ми зробили їй операцію. Серйозна травма голови, численні переломи… Вона у комі.
– Як вона потрапила до аварії? Вона ж не водій.
Лікар розвів руками.
– Знаю лише, що в автомобіль, у якому була ваша дружина, врізався позашляховик. Обидва водії загинули на місці. Вашій дружині пощастило. Не приховую, стан критичний. Але організм молодий, є шанси.
– До неї можна? Я з донькою. Вона в коридорі.
– Вирішуйте самі. Ваша дружина виглядає… не найкращим чином. Але рідні іноді творять чудеса. Ходімо. – Лікар показав на двері.
– Хто був із нею в машині? – спитав Дмитро, поки йшли коридором.
– Це вже до поліції. Попереджаю, вона без свідомості, не надовго. – Лікар відчинив двері палати.
Дмитро не впізнав Оксану. Забинтована голова, синці, подряпини. Чужа, відсторонена. Поверх ковдри лежала рука з обручкою. Її рука.
– Мамо! – покликала Софійка, підійшла до ліжка, торкнулася її руки. – Вона спить?
– Так. Їй зробили операцію. Нам дозволили лише подивитися.
Додому їхали мовчки. Дмитро подзвонив матері Оксани, розповів усе і попросив приїхати, побути з Софійкою. Йому треба було заїхати на роботу.
Марія Іванівна увійшла в квартиру, втираючи сльози в мокру хустку.
– Може,А потім вони переїхали в новий дім, де стіни не пам’ятали ні болю, ні зради, лише сміх Софійки, який поступово заповнив кожен куток.
