Було спекотне літнє післяобіддя у Києві, сонце печерно гріло тротуари, а вулиці гули, наче бджолиний рій. Марічка та Сонька клопотали у своєму ресторанчику, обслуговуючи відвідувачів і насолоджуючись плодами своєї праці. Їхня мрія — власна справка — збулася завдяки несподіваній щедрості загадкового мецената Тараса Березового. Та в душі вони пам’ятали кожен важкий день, що привів їх сюди.
Коли до закладу зайшла жінка з втомленим і розгубленим виразом обличчя, молода офіціантка спершу подумала, що це просто ще одна відвідувачка. Та в її очах було щось таке, що змусило дівчину зупинитися.
“Що бажаєте?” — спитала вона, і в голосі почулися і цікавість, і співчуття. Жінка підняла на неї погляд і прошепотіла: “Шукаю роботу… Можу мити посуд, підмітати, подавати… Будь ласка, мені дуже треба”.
Офіціантка, відчувши щось незвичайне, провела її до Марічки та Соньки. Сестри переглянулися. “Що робитимемо?” — пошепки спитала Сонька.
“Дамо їй шанс”, — сказала Марічка, відчуваючи дивний зв’язок із цією жінкою. “Місць нема, але почнемо з малого”.
Вони запропонували їй мити посуд, бо саме цього бракувало. Жінка з вдячністю погодилася й одразу взялася до роботи.
Дні минали, і нова працівниця, яку звали Лідою, вражала своєю старанністю. Попри літа й труднощі, вона працювала невтомимо, завжди з тією ж сумною посмішкою. Марічка й Сонька хвилювалися за неї, але відчували дивну близькість. Ніхто не знав її історії — навіть власного імені. Вона просто була тут, працювала, мовчала.
Та вони не підозрювали, що Ліда — та сама жінка, що колись кинула їх. Після трьох невдалих шлюбів із заможними чоловіками вона залишилася сама — без дому, грошей і сім’ї. Життя звело її на дно, і тепер, у відчаї, вона повернулася, навіть якщо ніхто її не впізнає.
Одного ранку, після довгої зміни, сестри зайшли на кухню перепочити. І тут сталося неймовірне. У дверях стояв їхній батько, панотець Іван, який часто навідувався до доньок. А в глибині кухні стояла Ліда — жінка, що залишила їх ще маленькими.
Вона ще не помітила його, але коли підняла очі, обличчя її стало білим. Мовчання затягнулося. Батько подивився на доньок, потім повільно підійшов до столу.
“Нова посудниця?” — спокійно запитав він.
“Так, тату”, — відповіла Марічка, здивована його питанням. “Ви її знаєте?”
“Ні”, — сказали обидві, не розуміючи, що відбувається. “А чому ви питаєте?”
І тоді батько глибоко зітхнув і пояснив: “Це ж Ліда… ваша мати”.
Слова вдарили, наче грім. Сестри не вірили власним вухам. У їхніх очах читався біль, але десь глибоко з’явилося й розуміння. Ліда, жінка, яка їх покинула, стояла перед ними. Вони думали, що ніколи її більше не побачать, і навіть не сміли сподіватися.
Ліда, почувши все, застигла. Вона не знала, чи тікати, чи залишитися. Роками вона приховувала минуле, живучи в тіні власних помилок. Вона знала — доньки їй не пробачать. Але й знала, що вони мають почути правду. Тому наважилася заговорити.
“Я знаю, що це безглуздо… але вислухайте мене”, — почала вона, голос тремтів. “Я не сподіваюся на прощення. Але якщо не спробую, то буду жалкувати до кінця днів”.
Вона розповіла, як кинула їх зі страху, з безвиході. “Я… я не вміла бути матір’ю. Не знала, що робити, не мала грошей, і думала, що в притулку їм буде краще. Але кожен день після того жив з болем”.
Марічка й Сонька слухали, і хоч гнів не зник, щось усередині почало м’якшати.
Після розмови сестри залишилися наодинці, серця сповнені суперечностей. “Не знаю, що робити, Сонько. Після всього — прощати?” — Марічка сіла на ліжко.
“Не знаю, але ми мусимо її вислухати”, — відповіла Сонька, гладячи її по руці. “Вона просить не для себе, а для нас. Може… дамо їй шанс?”
Вони вирішили поговорити. Пробачення не було для Ліди. Воно було для них самих.
“Мамо, я не знаю, що думати… але якщо носити злобу в серці, ми ніколи не рушимо далі”, — сказала Сонька. “Дай нам час”.
Ліда, в очах якої стояли сльози, відповіла: “Я розумію. Не чекаю миттєвого прощення. Але хочу, щоб ви знали — я жалкую”.
Дні минали, і Ліда поступово наближалася до доньок. Вона не втрачала надії, а сестри, хоча й знали, що шлях до прощення буде довгим, дали їй шанс.
Спершу вона допомагала у ресторані, працюючи поруч. Потім почала ходити на терапію. Крок за кроком вони зближувалися.
Через рік Ліду запросили на родинну вечерю. Там вона публічно вибачилася.
“Мої доньки — мої вчителки. Вони показали, що любов не втрачається. ЩІ тоді, коли всі сльози вже висохли, а серця стали легші вони зрозуміли, що найважливіше — це не минуле, а те, що вони знайшли одне одного знову.
