Віктор зупинив автомобіль неподалік від високого металевого паркану. А колись тут був дерев’яний тин. Засумнівався — чи не помилився адресою? Ні, другий будинок перед поворотом. Він точно пам’ятав, бо часто згадував ці місця. З вікна машини навіть даху не було видно.
Віктор час від часу поглядав у дзеркала — чи не йде хто. Машина з водієм на безлюдній вулиці привернула б занадто багато уваги. «Що я тут роблю? Навіщо?» — повторював він одне й те саме питання. Чим довше сиділи, дивлячись на паркан, тим менше залишалося рішучості зайти.
Раптом із воріт вийшла дівчина з лабрадором. У першу мить Віктор подумав, що це Соломія. Ті ж каштанові кучеряві коси, така ж фігура. Обличчя не встиг роздивитися. «Цього не може бути. Минуло п’ятнадцять років. Зараз їй має бути близько сорока, а цій дівчині років двадцять. Сучасні засоби омолодження творять дива. Чи це її дочка? Але ж у неї тоді не було дітей. Наздогнати, запитати? Та що я їй скажу? Виглядатиме це принаймні дивакувато — сорокарічний мужик женеться за молодою дівчиною…»
Він відкинувся на спинку сидіння, увімкнув радіо й почав чекати. Через двадцять хвилин із-за повороту знову з’явилася дівчина з собакою. Наближаючись, Віктор зрозумів, що на Соломію вона зовсім не схожа. Коли між ними залишилося metros сто, він вийшов із авто.
Лабрадор натягнув повідок, рвонувся до Віктора.
— Спокійно, Барс, — сказала дівчина, стримуючи пса.
— Вибачте. Тут раніше жила Соломія. Чи я помилився будинком… — Віктор тут же згадав, що навіть прізвища її не знав.
— Соломія — моя мама. А ви хто? — запитала дівчина, пильно дивлячись на незнайомця.
— Я нещодавно повернувся до міста. Не знав, що в неї є донька. — Віктор кинув оком на пса й вирішив не підходити ближче.
— А як давно ви не були в місті? — дівчина примружила очі.
— П’ятнадцять років.
— Тоді ви точно не можете бути моїм батьком. — Дівчина голосно засміялася. — Взагалі, я їй не рідна. Батьки незабаром повернуться. Хочете зачекати? — Вона підійшла до вузьких дверей біля воріт.
Віктор знизав плечима.
— А вам не страшно? Незнайомий чоловік… — почав він.
Дівчина посерйознішала.
— Ні, не боюся. Чому ви вирішили, що в будинку нікого нема? Барс мене не дасть у обиду. До того ж у будинку є камери. То йдете? — запитала вона, відчиняючи двері.
Віктор увімкнув сигнаВіктор увімкнув сигналізацію, глибоко зітхнув і ступив за поріг, усвідомлюючи, що саме цей крок назавжди закриває сторінку минулого, яке вже ніколи не повернеться.