«Ти зустрів її першим, то з нею й іди», — сказав Андрій псу. «Але я сумуватиму».
Електричка сповільнила хід. Пасажири вже вишикувалися біля дверей. За вікном повільно пливли фігури на платформі, освітлені яскравими ліхтами. Потяг здригнувся, зупинився. Двері розсу́нулися, і люди, навантажені сумками, почали висипати на затоптану платформу станції під Києвом.
Андрій вийшов останнім. Ніхто його не чекав. Він не поспішав до своєї орендованої хатчини — місця, де лише ночував.
Кілька місяців тому він розлучився із дружиною, залишивши їй квартиру разом із новонародженою донечкою, а сам перебрався у передмістя.
Якось познайомився із дівчиною. Побачилися кілька разів, потім розійшлися. А через три місяці вона несподівано прийшла до нього з округлим животиком. Він запропонував одружитися. Народила здорови́х дівчинку.
Потім, в сльозах, зізналася: до нього вона зустрічалася з іншим, який кинув її, дізнавшись про вагітність. А тут Андрій. Куди їй діватися? У рідне середмістя не хотілося повертатися. Виганяти ж не виганяти. Він не зміг, пішов сам, подав на розлучення.
Тепер працював без вихідних, забираючи гроші на нову оселю. Друг зібрав бригаду, запросив його. Робили ремонти.
Андрій поволі дійшов до сходів, освітлених ліхтарем. Внизу стояв ружявий пес. Поглянув на нього, потім — на платформу.
«Там уже нікого немає… Хазяїн твій не приїхав? Ну, може, на останній електричці», — промовив Андрій і пішов.
Через кілька кроків озирнувся. Пес піднявся нагору, визираючи когось. Прогуркотіли колеса поїзда, що віддала́вся. Пес зани́в, провівши оком за скре́котом вагонів, потім спустився й підбіг до Андрія. Сів напроти, пильно обнюхуючи.
«Ну що, брате? Чекатимеш, чи підеш зі мною? Пропонувати вдруге не буду». Андрій розвернувся, пішов, не оглядаючись.
Пес заважанився, потім рушив слідом. Спочатку йшов позаду, потім поруч.
«Самотньо? Я тебе розумію… А ти чи?й? Не бачив тебе раніше. Хоча й сам я тут недавно».
Так вони дійшли до чотирьохповерхівки з червоної цегли, де жив Андрій. Перед під’їздом пес зупинився.
«Заходь». Андрій широко відчинив двері. «Вибирай, бо їсти й спати хочеться жахливо». Прокрався всередину, але двері не зачинив.
Пес поволі піднявся сходами, пройшов повз нього. «А ти не простий, хлопче», — усміхнувся Андрій, відпускаючи двері.
У слабкому світлі лампочки вони опинилися в півтемряві.
«Ну, йди на третій поверх. Вибач, ліфта нема». Жартував.
Пес стрибав по східцям, чекаючи на майданчиках. Дійшовши, Андрій зупинився біля дверей, дістав ключа́.
«Прийшли. Ось де я живу». Увійшов першим, вмиткнув світло. «Проходь. Двічі запрошувати не буду».
Пес миттю вагався, але увійшов і сів біля шафи.
«Ви́хований. Підба́рю. Але раз прийшов — оглядай хату». Андрій скидав куртку.
Вимкнув світло в передпокої, пройшов у кімнату, поклав рюкзак на тумбочку. Пес ліг на підлозі, слухаючи. Коли задзвеніла посуда і пахнуло грі́яною їжею, підвівся й поплів на запах макаронів з тушняко́м.
«Ото ж бо й воно». Андрій дістав із ми́йки глиоку тарілку, поклав їжу, поставив біля стіни.
Пес підійшов, обнюхав. Незабаром тарілка вили́зана бли́щила. Він сидів, дивлючись на Андрія.
«Вибач, більше нічого. На тебе не розраховував». Зауваживши його погляд на воду, дістав тарілку знову. «Ну, у мене ніколи собаки не було».
Пес жадно лакав, розплескуючи краплі.
Потім Андрій сидів на дивані, дивлючись телевізор. Пес ліг біля його ніг.
«Розслабся, відпочивай».
Заснувши, Андрій знову прокинувся від шере́хів.
«Ти це?» — вийшов у передпокій. Пес сидів біля дверей.
«А, зрозумів. Сам знайдеш дорогу?» Відчинив двері, і пес кинувся донизу.
Після душу Андрій зробив буте́рброди, заклав чайник, вийшов у шлА потім вони всі троє пішли до дому Ірини, де Гамлет, немов розуміючи, що його місія виконана, ліг біля порога, дивлячись на їхні щасливі обличчя.
