Ти йдеш, коханий, згадуй мене…
Богдан зупинив авто біля високого металевого паркану. Колись тут був дерев’яний тин. Засумнівався — чи не помилився? Ні, другий будинок перед поворотом. Він добре це пам’ятав, бо часто згадував. З вікна машини навіть даху не було видно.
Він час від часу поглядав у дзеркала — чи не йде хтось. Машина з водієм на безлюдній вулиці привернула б забагато уваги. *«Що я тут роблю? Чого приїхав?»* — питав себе знов і знов. І чим довше сидів, дивлячись на паркан, тим менше лишалося бажання заходити.
Раптом з хвіртки вийшла дівчина з лабрадором. На мить Богдану здалося, що це Оксана. Такі самі каштанові кучеряві коси, така сама стать. Обличчя не встиг роздивитися. *«Цього не може бути. Пройшло п’ятнадцять років. Їй має бути під сорок, а цій дівчині років двадцять. Може, це її донька? Але тоді в неї не було доньки. Наздогнати, спитати? А що я їй скажу? Виглядатиме це принаймні дивно — дорослий чоловік женеться за молодою дівчиною…»*
Відкинувся на сидінні, увімкнув радіо й став чекати. Через двадцять хвилин із-за повороту знову з’явилася дівчина з собакою. Наближаючись, Богдан зрозумів, що вона зовсім не схожа на Оксану. Коли між ними залишилося метрів сто, він вийшов із машини.
Лабрадор натягнув повідок, рвонувся до нього.
— Спокійно, Барс, — сказала дівчина, тримаючи пса.
— Вибачте. Тут раніше жила Оксана. Чи я помилився будинком… — Богдан тільки зараз згадав, що навіть прізвища її не знав.
— Оксана — моя мама. А ви хто? — дівчина уважно подивилася на нього.
— Я нещодавно повернувся до міста. Не знав, що в неї є донька. — Богдан кинув оком на пса й вирішив не підходити ближче.
— А як давно ви не були в місті? — примружила очі дівчина.
— П’ятнадцять років.
— Тоді ви точно не можете бути моїм батьком. — Дівчина голосно засміялася. — Взагалі я їй не рідна. Батьки незабаром приїдуть. Хочете почекати? — Вона підійшла до вузьких дверей біля хвіртки.
Богдан знизав плечима.
— А ви не боятиметеся? Незнайомий чоловік… — почав він.
Дівчина посерйознішала.
— Ні, не боюсь. Чому ви вирішили, що в будинку нікого нема? Барс мене захистить. До того ж у будинку є камери. Ну що, йдете?
Він увімкнув сигналізацію й рушив за нею. Дівчина чекала, тримаючи двері.
Подвір’я перед двоповерховим будинком виглядало доглянутим, але не ідеальним. Кущі не були підрізані, трава вже вимагала косіння. До будинку вела широка доріжка, викладена сірою плиткою.
Будинок за останні роки явно змінився, але це був той самий дім. П’ятнадцять років тому він здавався Богданові величезним. Тоді він жив у маленькій кімнаті в гуртожитку, а до того — з батьками та молодшою сестрою у тісній двушці. Саме тому просторий будинок тоді так вразив його. А тепер у нього самого був такий самий, навіть більший.
Раніше в будинку все було скромніше. Тепер — дорога меблі, на стіні великий екран телевізора, м’який килим заглушував кроки.
— Якщо хочете випити, там бар, — показала дівчина, повертаючись до сходів.
— Я за кермом, — нагадав Богдан. — А як вас звати?
— Соломія. Я вас залишу ненадовго, переодягнуся.
Він залишився один і оглянувся. Жодної фотографії на полицях. Сів перед каміном, якого раніше теж не було, у м’яке крісло й задумався…
***
— Ну будь другом, пішли зі мною. Мар’яна подругу запросила. Що я там сам робитиму? — умовляв Руслан.
— Завтра іспит. Треба готуватися, — похмуро відповів Богдан, занурившись у підручник.
— Кілька годин нічого не змінять. Усе одно не встигнеш усе вивчити. На іспит краще йти зі свіжою головою. Ну, Бодя, пішли, будь ласка. У Мар’янки просто не може бути негарної подруги, — наполегливо говорив Руслан.
— Добре. Тільки ненадовго. — Богдан захлопнув книгу.
— Ось це діло. Ти справжній друг. Побачиш, не пожалкуєш. На Мар’янку не зазирай — вона моя, — попередив Руслан.
Хлопці приїхали в котеджне селище, де жила подруга Руслана, трохи запізнившись. У будинку грала музика, на столику перед диваном вже стояла пляшка вина, фрукти, наБогдан вийшов із будинку, глибоко зітхнув і повільно закрив за собою двері, усвідомлюючи, що минуле назавжди лишилося позаду.
