— Ви мені нічого не зробите. Я не винен, — пробурмотів Микола і подався назад. Його трясло від страху.
На початку червня встановилася тепла літня погода. Люди, які сумували за природою та відпочинком, виїжджали з запилених і душних міст на дачі, у село, до моря. Олексій із дружиною та донькою ранком також вирушили на вихідні у маленьке селище, де він виріс і де жила його мати.
— Ну що, готові? Нічого не забули? Тоді поїхали, поки сонце не розпалилося, — скомандував Олексій, сідаючи за кермо.
Марійка сіла поруч із батьком, а Олена влаштувалася на задньому сидінні, подалі від кондиціонера.
На сімейній нараді вирішили, що останні канікули Марійка проведе у бабусі. Їй не хотілося їхати з міста, але друзі поступово роз’їжджалися, і залишатися було нудно.
— Чого така сумна? Побачиш, тобі сподобається. Там і друзі є. Чекай, ще не схочеш повертатися, — підбадьорив доньку Олексій.
— Та годі, тату, все гаразд, — буркнула Марійка, пристібаючи ремінь.
— Оце інша розмова, — повеселішав Олексій. — Останні довгі канікули. Наступний клас — випускний: іспити, вступ, а далі й зовсім доросле життя.
Місто прокидалося, скидало з себе сонну млявість. Дороги ще не були завантажені, тому машина швидко виїхала за межі міста.
Сонце лише починало підніматися. Його промені пробивалися крізь листя дерев вздовж траси, немов гострі голки, вколюючи у вічі. «Усе ж добре, але чому на серці так неспокійно?» — подумав Олексій, дивлячись на сіре полотно дороги, що бігло під колесами.
За чотири години вони в’їхали у селище, потонуле у зелені та квітах. Бабуся відчинила двері, зраділа — нарешті приїхали — і всіх по черзі поцілувала.
— Як Марійка виросла! Зовсім наречена. Олеську, я спекла твої улюблені пиріжки. Проходьте в кімнату, чого товчетеся у передпокої? — метушилася вона.
— Тут усе, як колись, — зітхнув Олексій, озираючи кімнату й удихаючи знайомий з дитинства запах. — Нічого не змінилося. У тебе навіть речі лежать на тих самих місцях. Мам, і ти така сама, — він обійняв матір.
— Та годі тобі, — відмахнулася вона. — Здородні, мабуть, з дороги? Мийте руки, будемо снідати.
— Ти, мам, дивись за цією нареченою. Не давай занадто багато волі. Щоб уночі не блукала, — сказав Олексій, відкусивши половину пирога та замуркотівши від задоволення.
— Та годі тобі, сам у її віці яким був? — усміхнулася мати, підсуваючи синові чашку з домашнім холодним морсом.
— Ось воно. Ну-ну, ба, розкажи, яким він був. Бо враження, що святим народився, — підхопила Марійка.
Бабуся метушилася, виставляючи на стіл смаколики, кОлексій відчув, як серце знову вдарилося так, ніби хотіло вирватися з грудей, але на цей раз не від болю, а від надії, що Марійка одужує, і все колись стане на свої місце.
