Ало, ви слухаєте? Просто хочу вам відкрити очі…
Соломія сиділа за кухонним столом і думала, що робити далі. «Пробачити не зможу. Неможливо просто так забути зраду. А з іншого боку — чи погано я жила всі ці роки? Квартира в центрі Києва, достаток. Нема на що скаржитися. Але все одно…»
***
У школі Соломія була відмінницею. Батьки її так виховали — робити все якісно.
А ось Борис вчився на трійки з усіх предметів, окрім математики. Тут він був генієм, вигравав усі олімпіади. Ходив завжди неохайним, мав звичку заплутувати пальці у волосся, коли щось не виходило. Трохи сутулився, смішні окуляри у товстій роговій оправі робили його схожим на ботаніка. Дівчата його не цікавили — думав лише про теореми та формули.
Одного разу його випадково штовхнули на перерві, окуляри впали і розбилися. На уроці він міцно щурився на дошку. Соломія раптом помітила його профіль — як у давньогрецького полководця: виразний підборіддя, прямий ніс, чітко окреслені губи та густі вії.
Від поштовху в плече вона здригнулася.
— А він непоганий без окулярів, справжній красенем став, — прошепотіла їй у вухо подруга Оксана.
Соломія зніяковіло відвела погляд, але за кілька хвилин знову дивилася на Бориса. Після уроків вона підійшла до нього і сказала, що без окулярів йому личить.
— Лінзи не пробував носити?
Наступного дня він прийшов до школи без окулярів і не щурився. Соломія зрозуміла — батьки купили йому лінзи.
— Краще так? — запитав він її на перерві.
— Набагато, — усміхнулася Соломія.
З того дня вони почали зустрічатися. Він із запалом розповідав про теореми, а вона не відводила від нього закоханого погляду. Підтягувала його з української та літератури.
Йому, переможцю олімпіад, були відкриті двері найкращих університетів. Через Бориса Соломія раптом змінила рішення вступати на філологію в рідному місті й поїхала до Києва — тільки б бути поруч із ним.
Навчання в університеті добігало кінця, батьки наполягали, щоб вона повернулася додому. Вона втратила надію залишитися з Борисом. Але перед самим від’їздом він незграбно опустився на коліно, простягнувши кільце в коробочці — як у старому доброму кіно.
Борис вступив до аспірантури, почав викладати студентам. Молодятам дали кімнату у викладацькому гуртожитку — з крихітною кухнею та ванною.
Соломія була посередньою студенткою, тому працювати в школі було єдиним варіантом. Через півтора року вона народила дівчинку й більше не повернулася на роботу. Борис захистив кандидатську, отримав престижну премію за доведення складної теореми. Соломія сиділа вдома і виховувала доньку.
Його статті друкували у міжнародних журналах. Його запрошували читати лекції в Оксфорд. Захист докторської став новим етапом у його кар’єрі. Соломія щиро раділа успіхам чоловіка — адже в цьому була і її заслуга. З гуртожитку вони переїхали у квартиру в центрі Києва.
Знайомі вважали їх сім’ю ідеальною, ставили у приклад. Все життя Соломії оберталося навколо Бориса та доньки Даринки, яка виросла в справжню красуню, рано вийшла заміж за перспективного молодого художника.
Але все розсипалося в один день. Соломія збиралася готувати обід, коли задзвонив телефон. Вона підняла трубку й вітально відповіла.
— Ви дружина Бориса Шевченка? Я вам дзвоню, щоб попередити. Ваш чоловік вам зраджує. Не кладіть трубку, — попросила незнайомка, хоч Соломія й не збиралася цього робити. — У нього був роман з моєю донькою. Ледве витягли бідну дитину з депресії, коли він її кинув. Зараз він зустрічається з молодою викладачкою. Вони разом їздять на конференції… Ало, ви слухаєте? Просто хочу вам відкрити очі…
У трубці давно лунали короткі гудки, а Соломія все тримала її в руці. Вона не вірила пліткам, тому вирішила переконатися сама. Прийшла до університету, знайшла аудиторію, де Борис читав лекцію, і чекала.
Нарешті двері відчинилися, у коридор висипав натовп студентів. Борис пройшов повз Соломію, не помітивши її. Він ніколи не дивився по сторонах. Коли він зайшов до кабінету, вона зачекала кілька хвилин і відкрила двері. Борис цілувався з гарною молодою жінкою…
***
«І що мені робити?» — вкотре запитувала себе Соломія, сидячи на кухні й дивлячись на шпалери в дрібні квіточки.
Вона здригнулася, коли почула, як у замку повернувся ключ.
«Не встигла приготувати обід», — зривно подумала вона й одразу ж заспокоїлася. — «Навіщо? Нехай тепер інша готує». Вона дістала з шафи валізу і пішла збирати речі.
— Ти вирішила всі свої сукні віднести у хімчистку? — запитав Борис, заходячи у спальню.
У його голосі вона почула не здивування, а насмішку. Вона прямим поглядом подивилася на нього.
— Це твої речі. Ти йдеш звідси.
— Чому? Куди? — ОСоломія відчула, як важкість у душі поступово зникає, і зрозуміла — тепер вона вільна.
