Дві ночі й один день
Оксана то й діло кидала погляд на годинник. Час повз, мов равлик, повільно й важко. До кінця робочого дня ще ціла година.
— Чого на годинник все дивишся? Поспішаєш? — запитала головна бухгалтерка Марія Степанівна.
— Ні, але…
— Чоловік? У твої роки лише через чоловіка жінка може квапити час. А в мої — лише мріяти, аби він зупинився. — Марія Степанівна зітхнула. — Та добре, іди. Користі від тебе все одно — нуль.
— Дякую! — Оксана поспішно закрила програму на комп’ютері.
— Кохаєш? — із сумним допитом промовила Марія Степанівна.
— Кохаю. — Оксана прямо подивилася на начальницю.
Їхні столи стояли наискось, й Марія Степанівна бачила кожен рух. Кабінет був замалий, щоб розташувати меблі інакше. Оксана відчувала себе, немов на іспиті під пильним поглядом.
— А чого тоді заміж не виходиш? Не кличе? — Марія Степанівна зняла окуляри, потерла перенісся. — Зрозуміло. Одружений. І діти є? Класика. Спочатку приховав правду, а коли розповів — ти вже закохана. Обіцяв розлучитися, коли діти підростуть?
— Звідки ви знаєте? — Оксана розплющила очі.
— Я теж була молода. Думаєш, ти одна така? Дитинко, якщо чоловік не пішов — то ніколи вже не піде. — Прийми це. Вийди сама.
— Але… я його люблю.
— Коли тобі набриднеш, або — не дай Боже — дружина дізнається, буде ще гірше. Хоч гідність збережеш. І карму не псуй. — Марія Степанівна вдягла окуляри, знову ставши суворою.
— Подумай. У понеділок не запізнюйся.
— «Кохає»… — зітхнула начальниця, коли Оксана вийшла.
А Оксана збігла сходами, вискочила на вулицю, залиту травневим сонцем. Одразу побачила машину Тараса і підійшла.
— Нарешті. Сиджу тут, ніби дуб на Хрещатику, — буркнув він.
Він завів двигун, вирушив у потік машин.
— Куди їдемо? Я нічого не зрозуміла з твого дзвінка, — спитала Оксана.
— Сюрприз. — Тарас кинув на неї променистий погляд.
Серце в груди захлиснулось, а в животі розлилося солодке тепло.
Машина виїхала з Києва, потім звернула на узьку дорогу, що вилася лісом. Оксана дивилася вперед, мріючи їхати так вічно.
— Приїхали, — весело сказав Тарас.
— У тебе що, дача?
— У друга. Дружина вагітна, тож дача — наша.
— А твоя дружина? Так просто відпустила? — Оксана недовірливо глянула на нього.
Він зупинив біля високого паркану.
— У нас попереду дві ночі й цілий день. — Тарас нахилився, щоб поцілувати.
«Лише дві ночі й день, — думала вона. — А далі — все як раніше…»
Він вийшов, почав витягати пакети. Оксана вдихнула повітря — пахло травою, лісом, чимсь знайомим, наче в бабусі в селі.
«Дві ночі й один день! Цілісінький день!» — радісно подумала вона.
— Подобається? — Тарас посміхався. — Тримай, підемо.
Вони увійшли в невеликий будиночок.
— Розташовуйся. — Він пішов на кухню.
Тиша була густа, немов осяжна. На вікнах — прості занавіски, на столі — клеєнка. Все звично, затишно.
«Хотіла б залишитися тут назавОксана глянула на Тараса, який сміявся з чогось у телефоні, і зрозуміла: її місце — не тут, не в тіні чужих обіцянок, а там, де можна любити й бути коханою без умов.
