Оксана завжди була слухняною дитиною. Вчилася добре, не створювала мамі й бабусі жодних клопотів. Але в останньому класі закохалася — і все змінилося. Почала прогулювати уроки, гарячитися, яскраво фарбуватися. Віра випадково знайшла у шухляді дочки дорогу косметику.
— Мені подарували, — відповіла та.
— Невже? Хто ж такий щедрий? — поцікавилася Віра.
— Олексій.
— Отак? А звідки в нього гроші? — Віра подумала, що це однокласник.
— Він уже працює.
Отак Віра й дізналася, що її дочка зустрічається не з хлопцем, а з дорослим чоловіком, який закінчив університет і має роботу.
— Ти ж розумієш, що ще маленька для таких стосунків? — почала Віра.
— Я не маленька. Тобі можна було, а мені ні?
Віра збентежено замигала.
— Я не зустрічалася з дорослим… Стій, ти що, вагітна?
— Так, мамо, — з розпачем вигукнула Оксана. — Ти народила мене у вісімнадцять. Як бачиш, яблучко від яблуньки недалеко падає. Ти ж завжди казала, що я в тебе… — тихіше додала донька.
Віра з жахом дивилася на неї.
— Усе, я пішла! — Оксана пройшла повз матір до дверей.
— Куди?! Ми ж не домовилися! — Віра кинулася слідом. — А уроки? Скоро іспити! — говорила вона, стоячи над донькою, поки та зав’язувала шнурки.
Оксана різко випрямилася, здула з лиця пасмо волосся й викликаюче подивилася на матір.
— Уроки… Мамо, а ти сама до пізнього вечора де? Гадаєш, я не знаю?
Вірі здавалося, що вона дуже обережна, що дочка зайнята собою й нічого не помічає. Оксана кинула на неї переможний погляд і вийшла.
— Оксано! — безпорадно крикнула Віра у зачинені двері.
Вона повільно повернулася до кімнати й сіла на диван. Донька справді виросла — і разом із нею зросли проблеми. Вагітна… Господи, не може бути! Треба було раніше поговорити, а Віра вважала, що та ще дитина. Ні, поки не пізно, треба щось робити. Але з ким порадитися? Звісно, із мамою.
— Мам, що робити? Оксана зустрічається з дорослим… Вона вагітна! — Віра вивалила новину в трубку.
— Може, ти накручуєш себе?
— Ні. Вона сама сказала. Я не знаю, що робити…
— Вона в тебе вся. Ти теж мене мало слухала. Треба було виходити за того… Як його…
— Я ж його не любила. І не про мене зараз мова.
— Саме про тебе. Вийшла б заміж — був би у Оксани батько, не шукала б його деінде.
Віра зрозуміла, що мама права.
— Мам, а чому ти не дозволила мені зробити аборт? — тихо запитала вона.
— А ти шкодуєш, що народила Оксану?
— Ні, звісно, але…
— Ось і відповідь. Уяви своє життя без неї. Тільки не кричи й не тисни — тільки гірше буде.
Вони довго розмовляли. Віра не лягала спати, чекаючи доньку. Коли Оксана повернулася, мати зайшла до неї в кімнату. Дочка знімала через голову светр, і Віра побачила її оголений живіт. Завжди худа, тепер Оксана виглядала округлішою. Значить, не брехала. Віру обілляло гарячою хвилею.
— Скільки вже? Три-чотири місяці? — прошепотіла вона.
Оксана здригнулася й прикрила світер.
— Доню… — Віра підійшла й обняла її. — Я не лаятимусь. Хочу знати, щоб допомогти.
Оксана підняла на неї очі — у них стояли сльози.
— Він казав, що не завагітнію…
— Він знає?
Дівчина кивнула.
— І що далі?
— Пробач, мам…
— Не плач. Як ви взагалі познайомилися? Де він працює?
— Він у… Мам, він хороший. Ми одружимося після іспитів. Він знімає квартиру недалеко.
— То він не звідси?
— Так, минулого року закінчив політех.
— Ти точно хочеш народжувати? А навчання? Не будеш поступати?
— Ні. Але потім… — опустивши очі, сказала Оксана.
— Гаразд. Вже пізно. Лягай спати. Ранішний вечір мудріший. — Віра вийшла.
Вона не могла заснути. Хто б спокійно спав після такого? Віра знову переживала власну історію.
У школі їй подобався однокласник, але вони не зустрічалися. Все вийшло випадково. Він запросив до гостей кількох людей, і Віру теж, коли батьки від’їхали на вихідні. ПиА через рік, коли Оксана вже носила на руках своє дитя, а Віра з Олегом гуляли з другою дитиною, вони усміхнулися одне одному — життя, здавалося, нарешті дало їм другий шанс.
