Одруження не буде
Катерина закінчила педагогічне училище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Але доля розпорядилася інакше. Батько потрапив у важку аварію, довго лежав у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому містечку не було, треба їхати до обласного центру. Катерина вирішила, що вступить наступного року. Не могла ж вона залишити батьків самих у такий складний час. Влаштувалася працювати до школи.
Лікарі обіцяли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала садову ділянку, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
— Годі, досить кидати гроші на вітер. Нічого не треба, все одно не встану, — сказав він одного разу.
Характер у нього зіпсувався — став злим, чіплявся до всього. Найчастіше діставалося, звичайно, матері. Якщо він кликав, вона мусила все кидати і бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, або ж він просто хотів побалакати. А в цей час обід підгоряв на плиті.
— Василю, міг би сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — дорікала мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко говорити, ти на ногах. Важко принести склянку води? — злісно відповідав батько.
У гарячці він міг запустити в матір склянкою чи тарілкою. Все частіше батько просив купити йому горілки. А випивши, виливав лють на матір. Ніби це вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Нема чим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Катерина.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш забрати? У книжках твоїх брехня. Сам їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не придатний, — бурчав він.
— Мамо, не купуй йому більше горілки, — благала Катерина.
— Не куплю — так кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.
— Та не пити треба, а займатися, робити вправи. Лікарі ж казали, що ходити може. Він сам не хоче. Просто йому подобається мучити нас, а ми бігаємо навколо нього, — сердилася Катерина.
Батька, звичайно, шкода, але їм із матір’ю теж нелегко. Одного разу Катерина повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося прилягти. А батько то й діло кликав її. І вона не витримала.
— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах, сам доїдь до кухні і пий, скільки влізе. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у параолімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Ну ж бо, сам. А мені неколи, до уроків готуватися треба. — І Катерина пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхали колеса інвалідного візка, як батько зі стуком ставив на стіл склянку на кухні, як колеса пройшурхали повз її двері, на мить зупинившись. Чекала, що він розчинить візком двері, почне кричати. Але колеса пройшурхали далі по коридору. З тих пір батько став самостійнішим.
У теплу погоду Катерина залишала відкритим балкон. Батько під’їжджав і сидів біля дверей — «гуляв». Проїхати в вузькі двері й через поріг він не міг. Звичайно, треба б розширити дверні прорізи та балкон, але де взяти грошей?
— Віддайте мене в будинок пристарілих, — випивши, просив батько.
— Що ти кажеш? Як можна? Ти живий, це головне. А все інше налагодиться, — заспокоювала його мати.
— Поки ти так говориш, а потім набридне за мною доглядати. З жалю житимеш і терпітимеш. Навіщо тобі каліка? Ти ще молода…
Отак і жили. Непомітно проминув рік, знову настала дощова осінь. Одного разу Катерина вийшла зі школи, але не встигла дійти до зупинки, як пішов дощ, сильний, холодний. Вона сховалася під скляним навісом, але краплини все одно долітали сюди. Машини, що проїжджали повз, не зменшували швидкість, неслися прямо по калюжах, оббризкуючи людей на зупинці брудною воА потім одного дня Павло запропонував Катерині поїхати з ним до Києва, де він знайшов роботу для них обох, і вони почали нове життя разом, де кожен день наповнювався надією та теплом.
