Очікувала ти мене? — Від жахливої думки Марію кинуло в жар. — Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.
Марія прийшла з роботи й знайшла на столі коротку замітку від доньки. Відносини з Олесею були складними, але вона й уявити не могла, що донька просто втече з дому. Перечитувала запис знову і знову, вивчила напам’ять, але їй все здавалося, що вона щось важливе пропустила, щось не так зрозуміла.
Не могла заснути всю ніч. То подушка занадто жорстка, то ковдра важка, то спека не давала дихати. То плакала, то вела нескінченні розмови з Олесею в думках, згадувала всі їхні сварки, щасливі моменти…
Нарешті, знесилена, встала, сіла за стіл і ввімкнула настільну лампу. Записка лежала поверх її робочих паперів, зім’ята від численних перечитів.
Марія в сотий раз уважно перечитала текст. Ні, вона все зрозуміла правильно. Навіть чула роздратований, докірливий голос доньки.
«Я втомилася від твого контролю… Ти занадто сувора… Я хочу жити самостійно. Я доросла… Ти все одно не відпустила б мене, тому йду, поки тебе немає вдома. Зі мною все гаразд. Я не одна. Не шукай мене. Я не повернуся…»
Без звертання, без підпису. «А як же я? — знову подумала Марія, ніби Олеся могла почути. — Якщо зі мною щось станеться, тобі навіть повідомити буде нікуди. Тебе взагалі не хвилює, що зі мною буде?»
Може, Олеся й мала рацію по-своєму. Але матері хотілося, щоб донька отримала освіту, знайшла гарну роботу, щоб раптове кохання чи вагітність не зруйнували її майбутнє. Хіба є матері, які дозволяють дітям усе?
Сама Марія вийшла заміж студенткою і добре пам’ятала, як її кохання швидко згасло під гнетом бідності, тісноти в гуртожитку, побутових проблем і втоми.
А коли народилася Олеся, стало ще важче. Вона й чоловік, такий же молодий студент, перестали розуміти один одного, постійно сварилися. Може, мати була права, і треба було тоді зробити аборт? Але Марії здавалося, що їхнє кохання подолає все. Наївна дурниця.
Через три місяці вони розійшлися. Марія взяла академвідпустку і повернулася до батьків. Дивно, але мати одразу полюбила онучку, хоча сама наполягала на аборті. Навіть відпустила Марію закінчити інститут, а сама доглядала за Олесею і розкошувала її.
Доки жили батьки, Марія не знала турбот. Мати завжди поруч, дитина під наглядом. Після інституту два роки працювала вчителем англійської, а потім влаштувалася перекладачем.
А ось з особистим життям не склалося. Мати казала, що треба шукати самодостатнього чоловіка. Але Марії траплялися або одружені, які пропонували лише роль коханки, або розведені, які все залишили колишній дружині й шукали, до кого б притулитися. Заводити стосунки з такими чоловіками вона боялася.
Коли батьки померли, вони з Олесею залишилися самі. Ближче за доньку в Марії нікого не було. Всі сили вкладала в неї. А виявилося — їй це було не потрібно. Зіпсована бабусею, Олеся вважала матір занадто суворою. Мріяла не про навчання чи кар’єру, а про вільне життя. І ось пішла з дому…
«Я чекатиму. Що ж мені лишається? Колись ти повернешся. Я ж мати, я люблю тебе й пробачу. Лише б з тобою нічого поганого не сталося…» Марія зітхнула, вимкнула лампу й лігла спати. Годину ще ворочалася, але зрештою заснула тривожним сном.
Вона довго не могла змиритися з втечею доньки, чекала її, здригалася від кожного дзвінка й шуму за дверима. Окрім офісної роботи, взяла переклади додому і до пізньої ночі сиділа над текстами. Спала по кілька годин. У такому ритмі не було часу жаліти себе. Про Олесю, звісно, думала і переконувала себе, що з нею все гаразд.
Через півтора роки дзвінок у двері перервав роботу. Марія з досадою зняла окуляри й протерла втомлені очі. Переклад ішов легко, було шкода відволікатися. Дзвінок повторився, і вона підвелася зі столу.
Відчинила двері. Перед нею стояла схудла, змарніла Олеся. Марія аж ахнула й кинулась до неї.
— Олесю! Нарешті! Я так чекала!
Але зустріла холодний погляд і зупинилася. Лише тоді помітила, що в доньки на руках дитина.
— Це твоя? Давай мені. — Взяла малюка на руки. — Дівчинка? — з радістю скрикнула. — Я віднесу її у кімнату, а ти роздягайся.
Марія віднесла сплячу дитину, поклала на диван і замилувалася її пухкими щічками, довгими віями. Коли почула, як захлопнулися двері, не відразу зрозуміла, що Олеся пішла.
З прихожої не лунало жодного звуку. Вона кинулась туди й побачила лише товсту сумку біля дверей. Єдиною згадкою про візит доньки були мокрі сліди від чобіт на підлозі.
Марія розчинила двері й крикнула у сходову клітку: «Олесю!» Відповіді не почула. Підбігла до вікЧерез кілька років Іринка, вже підліток, сидячи з Марією на кухні за вечерею, раптом сказала: “Знаєш, бабусю, я ніколи не хотіла б іншої мами, крім тебе”, і Марія, відчуваючи, як тепло розливається в грудях, усміхнулася скрізь сльози.
