Якби ж знати, що так буде…
Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залите водою ями, інколи навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Людей у салоні було мало — робочий день таки.
Богдан дивився у вікно на почорнілий, просілий сніг. Ще трохи — і вже зовсім розтане, а там і до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову лаконічно вилаяся.
— Так і без коліс можна залишитися.
Нарешті попереду з’явилася огорожа кладовища, за якою чорніли ряди пам’ятників.
Щоразу, приїжджаючи сюди, Богдан відчував важкий присмак неминучості та миттєвості життя. Думки про те, що колись і він знайде тут спокій, були нестерпними. Приходив сюди не по зову серця, а через обов’язок. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дати. Він почувався винним за свої думки і гучно зітхнув.
Автобус зупинився перед воротами. Двері з гуркотом відчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу ж пішли до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Богдан теж повільно пройшов повз, шукаючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток у очах миготіло. Наприкінці ряду він побачив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
Він купив чотири квітки й увійшов у ворота. Доріжки тонули у калюжах. Намагався їх обходити, але під пухким снігом узбіччя теж хлюпало. Згадав, що надів старі зимові черевики, і запізно пожалкував.
Дійшов майже до самого лісу й повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу по хресту. «Треба вже пам’ятник ставити. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув поглядом місто мертвих, що простягалося вперед. З осені, коли він був тут востаннє, з’явилося багато нових могил.
Переступив через низьку огорожу й став у просілий сніг, потоптався, утрамбовуючи. Відчув, що ноги все ж промокли.
— Здоровенька була, Оленко.
З полинялої фотокартки у рамці біля хреста на нього посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.
Згадав той день народження. Вранці побігав по квіти, а коли повернувся, Олена вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу ж вділа їх у вуха і радісно посміхалася. Він встиг зняти цей момент. Ніби вчора було…
— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Богдан примірявся, куди покласти гвоздики.
Уся могила була вкрита штучними квітами, воткненими в землю. Ось вони не вигоріли, не знебарвились, ніби їх принесли лише вчора.
Він нахилився, витягнув із снігу одну гілочку жовтих квітів перед самим хрестом, воткнув її в сніг у ніг могили. На її місце поклав гвоздики. Земля мерзла, крихкими стеблами неВони залишалися яскравими серед штучної пишноти, ніби саме життя нагадувало про те, що справжнє завжди простіше, але дорожче.
