Якби тільки знали, що так станеться…

Якби ж знати, що так буде…

Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи залите водою ями, інколи навіть виїжджаючи на зустрічну смугу. Людей у салоні було мало — робочий день таки.

Богдан дивився у вікно на почорнілий, просілий сніг. Ще трохи — і вже зовсім розтане, а там і до літа недалеко. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову лаконічно вилаяся.

— Так і без коліс можна залишитися.

Нарешті попереду з’явилася огорожа кладовища, за якою чорніли ряди пам’ятників.

Щоразу, приїжджаючи сюди, Богдан відчував важкий присмак неминучості та миттєвості життя. Думки про те, що колись і він знайде тут спокій, були нестерпними. Приходив сюди не по зову серця, а через обов’язок. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дати. Він почувався винним за свої думки і гучно зітхнув.

Автобус зупинився перед воротами. Двері з гуркотом відчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу ж пішли до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Богдан теж повільно пройшов повз, шукаючи живі квіти. Від яскравих воскових пелюсток у очах миготіло. Наприкінці ряду він побачив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.

Він купив чотири квітки й увійшов у ворота. Доріжки тонули у калюжах. Намагався їх обходити, але під пухким снігом узбіччя теж хлюпало. Згадав, що надів старі зимові черевики, і запізно пожалкував.

Дійшов майже до самого лісу й повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу по хресту. «Треба вже пам’ятник ставити. А може, почекати? Син потім одразу на двох зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він окинув поглядом місто мертвих, що простягалося вперед. З осені, коли він був тут востаннє, з’явилося багато нових могил.

Переступив через низьку огорожу й став у просілий сніг, потоптався, утрамбовуючи. Відчув, що ноги все ж промокли.

— Здоровенька була, Оленко.

З полинялої фотокартки у рамці біля хреста на нього посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй усього тридцять шість.

Згадав той день народження. Вранці побігав по квіти, а коли повернувся, Олена вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу ж вділа їх у вуха і радісно посміхалася. Він встиг зняти цей момент. Ніби вчора було…

— З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Богдан примірявся, куди покласти гвоздики.

Уся могила була вкрита штучними квітами, воткненими в землю. Ось вони не вигоріли, не знебарвились, ніби їх принесли лише вчора.

Він нахилився, витягнув із снігу одну гілочку жовтих квітів перед самим хрестом, воткнув її в сніг у ніг могили. На її місце поклав гвоздики. Земля мерзла, крихкими стеблами неВони залишалися яскравими серед штучної пишноти, ніби саме життя нагадувало про те, що справжнє завжди простіше, але дорожче.

Оцініть статтю
ZigZag
Якби тільки знали, що так станеться…