“Залишила мені донечку? – Від жахливої думки Оксану кинуло в гарячку. – Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.”
Оксана прийшла з роботи й знайшла на столі коротеньку записку від доньки. Їхні стосунки з Соломією завжди були непростими, але вона ніяк не сподівалася, що донька просто втече з дому. Перечитувала знову і знову, вже вивчила напам’ять, але їй все здавалося – пропустила щось важливе, не так зрозуміла.
Ніч була неспокійною. То подушка занадто тверда, то ковдра душить, то від спеки неможливо дихати. То плакала, то нишком розмовляла із Соломією, згадувала їхні сварки, радісні моменти…
Нарешті, стомлена, встала, сіла за стіл і ввімкнула настільну лампу. Записка лежала поверх паперів – зім’ята від постійного нишпорення.
Оксана в сотий раз уважно прочитала її. Ні, все було зрозуміло. Навіть чулося роздратований голос Соломії:
“Я втомилася від твого контролю… Ти занадто сувора… Хочу жити самостійно. Я доросла… Ти б все одно не відпустила, тому йду, поки тебе нема. Зі мною все добре. Не шукай мене. Я не повернуся…”
Лист без привітання, без підпису. “А як же я? – ніби сперечалася Оксана, наче донька почує. – А якщо в мене щось станеться, навіть повідомити тебе нікуди. Тобі байдуже, що зі мною буде?”
Соломія, мабуть, мала рацію по-своєму. Але Оксані хотілося, щоб донька здобула освіту, знайшла гарну роботу, щоб якесь миттєве кохання чи незапланована вагітність не перекрили їй шлях. Хіба бувають матері, які дозволяють дітям абсолютно все?
Сама Оксана вийшла заміж ще студенткою й добре пам’ятала, як їхній запал швидко згас під натиском безгрошів, тісноти в гуртожитку та щоденної рутини.
А коли народилася Соломія, стало ще важче. Вони з чоловіком, таким же молодим і недосвідченим, постійно сварилися. Може, мати була права, і тоді варто було зробити аборт? Але Оксані здавалося – їхнє кохання подужає все. Наївна дурниця.
За три місяці вони розійшлися. Оксана взяла академвідпустку й повернулася до батьків. Дивно, але мати відразу прив’язалася до онучки, хоча сама ж наполягала на аборті. Навіть відпустила Оксану закінчувати інститут, а сама пестила Соломію та без тями її балувала.
Поки були живі батьки, Оксана не знала бід. Мати поруч, дитина під наглядом. Після інституту два роки працювала вчителькою англійської, а потім влаштувалася перекладачем.
А ось з особистим життям не везло. Мати казала: “Шукай чоловіка дорослішого, з грошима”. Але Оксані траплялися або одружені, які пропонували лише роль коханки, або розлучені, що шукали, де б притулитися. З такими вона й зв’язку не хотіла.
Коли батьки померли, вони із Соломією залишилися самі. Ріднішої людини у Оксани не було. Всі сили вкладала в доньку. А їй, виявилося, це й не треба. Зіпсована бабусею, Соломія вважала матір занадто строгою. Мріяла не про кар’єру, а про вільне життя. І ось тепер втекла…
“Я почекаю. Що ж мені лишається? Колись ти повернешся. Я ж мати, я люблю тебе й пробачу. Лише б із тобою не сталося лиха…” Оксана зітхнула, вимкнула лампу й лігла. Півгодини ворочалася, та все ж заснула неспокійним сном.
Вона довго не могла змиритися, ждала, аж серце заходилося від кожного дзвінка чи шуму за дверима. Окрім офісу, набрала перекладів додому й до пізньої ночі сиділа над текстами. Спала по кілька годин. За такої напруги було не до жалю до себе. Про доньку, звісно, думала, переконувала себе – із Соломією все гаразд.
Через півтора року дзвінок у двері відірвав Оксану від роботи. Вона з досадою зняла окуляри й протерла очі. Переклад ішов легко, шкода було відволікатися. Дзвінок повторився, і вона підвелася.
Відчинила двері. Перед нею стояла схудла, зневірена Соломія. Оксана ахнула й кинулася до неї.
– Соломійко! Нарешті! Я так чекала!
Але натрапила на холодний погляд доньки й зупинилася. Коли та увійшла в передпокій, Оксана лише тоді помітила в неї на руках дитину.
– Це твоя? Дай мені. – Вона взяла малу на руки. – Дівчинка? – радісно скрикнула. – Занесу її в кімнату, а ти роздягайся.
Оксана віднесла сплячу дитину, поклала на диван і захоплено розглядала її – пухкі щічки, довгі вії, губки бантиком. Коли почула, як захлопнулися двері, не відразу зрозуміла – Соломія пішла.
У передпокої стояла тиша. Лише мокрі сліди від чобіт на підлозі та опухла сумка біля дверей нагадували, що донька була.
Оксана розчинила двері й крикнула: “Соломіє!” Ні відповіді, ні кроків. Вона підбігла до вікна – ні машини, ні доньки внизу.
– Соломіє… – прошепотіла Оксана.
Повернулася до кімнати. Дитина мирно спаПроходить ще багато років, але Оксана так і не перестала чекати, що колись її донька справді повернеться — уже не через біду, а просто тому, що захоче бути поруч.
