Володимир розчинив вікно та вліз на підвіконня. Чорніючий внизу асфальт вабив і лякав одночасно.
Життя часом нагадує звивисту стежку в гущавині лісу. Ніколи не знаєш, куди вона виведе, що чекає за наступним деревом. Володимир Коваль і подумати не міг, що спершу він втратить, а потім знов знайде своє щастя.
Одружуватися він не квапився. Шукав споріднену душу. Коли побачив Олену в кав’ярні, серце відразу єкнуло — це вона. Без вагань підсів до неї та познайомився. Вони читали одні й ті ж книжки, дивилися однакові фільми, любили ковзатися на ковзанах, обоє мріяли про міцну родину, дітей.
Все склалося, як мріяли, тільки дітей у них не було. Олена ходила до лікарів, лікувалася, їздила навіть по святих місцях, не втрачаючи надії. І одного дня повірила, що вагітна. До лікарні не поспішала, чекала, щоб не помилитися. Тільки коли живіт почав рости, пішла на обстеження.
Виявилося — це не довгоочікувана вагітність, а пухлина. Приходячи з Оленою до онкодиспансеру, Володимир кожного разу бачив застиглі погляди хворих, ніби вони прислухалися до свого тіла. Такий самий погляд незабаром з’явився й у Олени.
Володимир не відходив від дружини ні на крок. Спочатку взяв чергову відпустку, потім за свій рахунок, згодом лікарка в поліклініці пішла йому назустріч, виписала лікарняний. Але начальник викликав, сказав — або Володимир виходить на роботу, або звільняється. Він написав заяву.
Цілими днями він доглядав за дружиною. Тримав її за руку, коли вона почала задихатися, і з усіх сил благав Бога, щоб не розлучав їх, забрав його разом із нею.
Ніщо не допомогло. За три місяці Олени не стало.
Після похорону Володимир повернувся до пустої хати. Оленин халат уже місяць висів на спинці крісла. Він сподівався, що вона встане й одягне його. У передпокої стояли її чоботи, висіла дублянка, куплена минулої весни з великою знижкою. Куди не гляне — усе нагадувало про Олену, кохану та єдину, яка пішла так рано.
Володимир вткнувся обличчям у подушку, що ще пахла дружиною, і завив. Потім пішов у магазин, купив дві пляшки горілки. Вранці встав з ліжка ледве-неледве. Боль, яка відступила ввечері, знову нахлинула. Він вилив недопиту горілку у раковину. Хоча, яка різниця? Без Олени він не хотів жити.
Удень якось відволікався, а вночі від туги не було порятунку. Одного разу він стояв біля вікна й дивився на нічне місто. Що його тут тримає? Квартира? Хай їй грома. Ні робота, ні дружини, ні дітей. Володимир розчинив вікно та вліз на підвіконня. Чорніючий внизу асфальт вабив і лякав. Четвертий поверх — не так уже й високо. А якщо не розіб’ється на смерть?
У двері подзвонили. Одну мить Володимир глянув униз, потім зістрибнув і піш відчиняти. На порозі стояла сусідка.
— Бачу, тебе безсоння мучить. Зайшла перевірити, чи живий. Чого в тебе так тихо? А звідки вітер? Вікно відчинив? Чого не надумав? — вона пильно вдивлялася йому в обличчя.
— Просто провітрюю, — спокійно відповів він.
— Ну, добре. Дивись мені, нічого дурного не роби. Вистрибнеш — Олену вже ніколи не побачиш. Великий гріх — життя себе позбавляти. Бог не дозволить вам бути разом у Царстві Небесному.
— Усе гаразд, тітонько Ганно.
Володимир ледве випроводив її. Але стрибати з вікна розхотілося. Він теж чув, що гріх самогубства не прощається.
Ніч не спав, думав. А вранці зібрав у сумку дещо з речей і взяв фотографію, де вони з Оленою залишилися назавжди разом. Грошей не залишилося — всі пішли на лікування. Погляд зачепився за халат на кріслі. Він відвернувся й поВін глибоко зітхнув, закрив вікно і пішов до кухні, де Лена з дітьми вже готували сніданок, і в цю мить зрозумів, що життя, навіть після найгіршого, знаходить спосіб почати знову.
