— Оленко, ти вже йдеш додому? — подруга Марічка нетерпляче постукала манікюреними нігтиками по столу.
— Ні, ще затримаюсь. Чоловік має заїхати, — безсоромно збрехала Олена.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Попокачуючи стегнами, Марічка вийшла з кабінету.
Співробітники один за одним покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки та цокання підбоїв. Олена взяла телефон і задумалась. «Пива, мабуть, уже вжив, лежить перед телевізором, пузом нагору». Зітхнувши, вона набрала номер. Після трьох довгих гудків почула бурмотіння телевізора, і лише тоді — голос Володимира:
— Слухаю.
— Вовчику, на дворі дощ, а я в замшевих черевичках. Забери мене.
— Ленусь, вибач, не знав, що подзвониш, пивка вже випив. Виклич таксі, — відповів чоловік.
— Як завжди. Нічого іншого й не чекала. Між іншим, коли робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.
— Ленонько, серденько, футбол… — У трубці розліглися крики вболівальників, і Олена роз’єднала виклик.
Минали ті часи, коли чоловік чекав на неї біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він щодня заїжджав. Олена вимкнула комп’ютер, вдяглася і вийшла.
Тишу коридору порушив цокіт її підборів. Усі вже розійшлися. У холлі біля стійки охоронця стояв заступник директора Богдан Миронович і розмовляв по телефону. Високий, стрункий, у довгому чорному пальті — скоріше схожий на кіноактора, ніж на офісного працівника. Жінки шепотілись, що до сих пір неодружений.
Олена завжди була з гострим язиком і вважала, що з ним щось не так, якщо такий красень досі вільний.
— З моделлю зустрічається. Ім’я забула, але вона часто на обкладинках журналів, — тоді пояснила подруга Марічка, яка знала всі світські плітки.
А Володимир у молодості був не гірший. Щодня на турніку підтягувався по тридцять разів. А потім… облінився, полюбив пиво, відростив пузо. І тепер кожен вечір Олена бачила одну й ту саму картину: Володимир на дивані перед телевізором, а на підлозі — пляшка з пивом.
Вона вже підійшла до дверей, коли за спиною пролунав приємний баритон, від якого пробігли мурашки.
— Олено Ігорівно, чого так пізно?
— Думала, чоловік забере, а він не зміг, — з усмішкою обернулася вона.
Богдан Миронович сховав телефон у кишеню і підійшов ближче.
— Я вас підвезу. — Відчинив двері, пропускаючи її вперед.
— Ні, що ви, не треба. Викличу таксі, — заперечувала Олена, виходячи на вулицю.
На сходах вона зупинилась, подивилася на калюжі, на свої замшеві черевички. Та що ж, весна — тільки сніг розтанув, як пішли дощі.
— Вважайте, що таксі вже тут. — Богдан Миронович взяв її під руку і повів до своєї машини.
Як тут відмовитися? Шкода, ніхто з колег не бачив — позаздрили б. Охотниць за красенем було чимало.
Він вимкнув сигналку, відчинив двері позашляховика. Олена легко запрыгнула на високе сидіння, жартівливо скрикнула і сором’язливо підтягла спідницю. Богдан Миронович м’яко зачинив двері, обійшов машину і сів за кермо.
— Я давно за вами спостерігаю. Ви мірою вимогливі, нікому спуску не даєте. Гадаю, ви б чудово очолили відділ маркетингу.
— А як же Наталія Олексіївна? — здивувалася Олена.
— Їй вже на пенсію пора. Надійна, але з новими програмами не встигає.
Олена поерзала на сидінні. Шкода було Наталію — саме вона колись навчала її всім тонкощам роботи. Але й від пропозиції відмовлятися не хотілося.
— У неї онук скоро одружується, хотіла ще трохи заробити на квартиру, — з легким сумом сказала Олена.
— Вас це не мусить турбувати, шановна Олено Ігорівно. Якщо тільки в цьому справа, вона отримає вихідну допомогу. То як, згодні?
Олена відчула його погляд, що вивчав її профіль. На мить задумалася, а коли обернулася, він дивився у вітрове скло.
Раптом вона помітила, що вІ коли Володимир повернувся з лікарні, вони з Оленою знову почали все з чистого аркуша, наче життю дали другий шанс.
