**Другий шанс**
— Соломійко, ти йдеш додому? — подруга Мар’яна нетерплячими рухами стукнула наманікованими нігтями по стільниці.
— Ні, затримаюся. Чоловік має заїхати за мною, — безсоромно збрехала Соломія.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Погойдуючи стегнами, Мар’яна вийшла з кабінету.
Співробітники один за одним покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки й дзвін підборів. Соломія взяла телефон і задумалась. *«Напевно, вже вжив пива, лежить перед телевізором, пузом догори»*. Вона зітхнула й натиснула кнопку дзвінка. Після трьох довгих гудків почулося бурмотіння телевізора, а потім уже й голос Віталія:
— Так?
— Віть, дощ на вулиці, а я в замшевих черевиках. Забери мене.
— Соломійко, пробач, не знав, що подзвониш, пива вжив. Виклич таксі, — відповів чоловік.
— Як завжди. Іншого від тебе й не чекала. Між іншим, коли робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.
— Соломійко, зайченятко, футбол… — У трубці розляглися крики вболівальників, і Соломія скинула виклик.
Минули ті часи, коли чоловік чекав її біля офісу. Тоді не було в нього машини, але він кожного дня їздив за нею. Соломія вимкнула комп’ютер, вдяглась і вийшла.
Тишину коридору порушив стукіт її підборів. Усі давно пішли. У холлі біля стійки охоронця стояв заступник директора Олег Михайлович і говорив по телефону. Високий, стрункий, у довгому чорному пальті, він більше нагадував голлівудську зірку, аніж звичайного офісного працівника. Жінки шепотіли, що не одружений.
Соломія завжди мала гостру язика, тому припустила, що він хворий, раз такий красень досі один.
— З моделлю зустрічається. Не пам’ятаю її ім’я. Часто з’являється на обкладинках журналів, — сказала тоді подруга Маринка, яка знала всі світські плітки.
Віталій у молодості був не гірший. Щодня на турніку підтягувався разів по тридцять. А потім… Потім позалежувався, почав захоплюватися пивом, відростив пузо. І кожного дня, повертаючись з роботи, Соломія бачила ту саму картину: Віталій лежить на дивані перед телевізором, а на підлозі стоїть пляшка з пивом.
Вона вже підійшла до дверей, коли за спиною почувся приємний баритон, від якого по шкірі пробігли мурашки.
— Соломіє Володимирівно, чого так пізно?
— Думала, чоловік підвезе, а він не зміг, — з усмішкою обернулася вона.
Олег Михайлович поклав телефон у кишеню і підійшов ближче.
— Я вас підвезу. — Він відчинив двері, пропускаючи її.
— Ні, дякую, таксі викличу, — почала відмовлятися Соломія, виходячи на вулицю.
Перед сходами вона зупинилася, зиркнула на калюжі, на свої модні замшеві черевики. Що ж, весна — поки не встиг сніг розтанути, вже пішли дощі.
— Вважайте, що таксі вже подано. — Олег Михайлович узяв її під руку й повів до машини.
Як тут відмовитися? Шкода, що ніхто з колег не бачив — позаздрили б. ОхочІ коли Віталій повернувся до роботи, він уже ніколи не пропускав вечірку без своєї Соломії, бо зрозумів, що найкращий подарубок долі — це другий шанс.
