— Олесю, ти йдеш додому? — подруга Мар’яна нетерпляче постукала наманікованими нігтями по столу.
— Ні, затримаюся. Чоловік має заїхати, — безсоромно збрехала Олеся.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Поплигуючи, Мар’яна вийшла з кабінету.
Співробітники один за одним покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки та цокання підборів. Олеся взяла телефон і задумалась. «Пива, мабуть, уже хлипнув, лежить перед телевізором, пузом догори». Вона зітхнула й набрала номер. Після трьох довгих гудків почула бурмотіння телевізора, а потім — голос Василя:
— Слухаю.
— Василю, дощ, а я в замшевих черевичках. Забери мене.
— Олесю, вибач, не знав, що подзвониш, пивка вжив. Викликай таксі, — відповів чоловік.
— Як завжди. Чого більшого чекати? А коли робив мені пропозицію, то обіцяв на руках носити.
— Олесю, рибко, футбол… — У трубці розлігся рев уболівальників, й Олеся розірвала дзвінок.
Минули ті часи, коли Василь чекав на неї біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він що дня приїжджав. Олеся вимкнула комп’ютер, одягнулась і вийшла.
Тишу коридору порушив цокіт її підборів. Усі вже розійшлися. У холлі біля вартівника стояв заступник директора Богдан Романович і розмовляв по телефону. Високий, статний, у довгому чорному пальті — схожий на кіноактора, а не на офісного працівника. Дівчата шепотіли, що він неодружений.
Олеся, завжди гостра на язик, припускала, що з ним щось не так, раз такий красень досі самотній.
— З моделлю зустрічається. Ім’я забула. Часто на обкладинках з’являється, — казала Мар’яна, яка знала всі світські плітки.
Василь колись теж був непоганий. Щодня підтягувався на турніку. А потім… Потім розленився, пиво полюбив, живіт відростив. І що вечора Олеся бачила одну й ту саму картину: Василь на дивані, перед телевізором, а поруч — пляшка пива.
Вона вже підходила до дверей, коли почула за спиною приємний баритон, від якого аж мурашки пробігли.
— Олесю Миколаївно, чому так пізно?
— Думала, чоловік підвезе, але він не зміг, — відповіла вона з усмішкою, обертаючись.
Богдан Романович сховав телефон у кишеню й підійшов.
— Підвезу вас. — Він відчинив двері, пропускаючи її вперед.
— Ні, дякую, таксі викличу, — заперечила Олеся, виходячи на вулицю.
Перед сходами вона зупинилася, глянула на калюжі й свої модні черевички. Ну що ж, весна — тільки сніг зійшов, як пішли дощі.
— Вважайте, що таксі вже чекає. — Богдан Романович узяв її під руку й повів до машини.
Як тут відмовитися? Шкода, що ніхто з колег не бачив — позаздрили б.
Він відімкнув сигналізацію й відчинив двері позашляховика. Олеся легко зістрибнула на сидіння, іграшково скрикнула й поправила спідницю. Богдан Романович зачинив двері й сів за кермо.
— Я давно за вами спостерігаю. Ви вмієте бути строгою, але не перегинаєте палку. Думаю, ви б гарно очолили відділ маркетингу.
— А як же Ганна Петрівна? — здивувалася Олеся.
— Їй вже на пенсію. Надійна, але не встигає за новими програмами.
Олеся заворушилася. Шкода було Ганну Петрівну — саме вона навчила її роботи. Але й від пропозиції не варто було відмовлятися.
— У неї онук скоро одружується, хотіла ще підзаробити, — сказала Олеся з ноткою сумІ коли Василь повернувся з лікарні, вони з Олесею разом пішли в парк, де колись гуляли молодими, і в його очах знову блиснула та іскра, що згасла було під час довгих років звички.
