Холодний вітер вив нічого того зимового вечора, а дощ пробивався крізь мій поношений светр, занурюючись у кожну пору. Я йшла по слизькому тротуару до магазину, відчуваючи, як мороз кусає мене з кожним кроком. Мої кеди тихо хлюпали, а я щільно закутувалася в пальто, намагаючись захиститися від пронизливого вітру. “Тримайся, Олесю”, – шепотіла я собі. Моя мама завжди казала: “Важкі часи не вічні”.
У 23 роки я ніколи не думала, що опинясь у такій ситуації – зі всією зарплатою, що зводилася до 2000 гривень на картці. Життя перетворилося на безкінечні відрядження, виснажливі зміни у спортивному магазині в центрі міста та тихий біль після втрати батьків у автокатастрофі. Мої яскраві мрії згасли за мить. Тепер я мала справу з кредитами за навчання, постійними оплатами за квартиру та відчуттям безнадії, що не відступало.
Тієї ночі, коли вітер вив на вулицях Києва, я йшла до магазину по найпростіші продукти: хліб, яйця і, якщо вистачить грошей, банку тушкованої каші. Увійшовши до яскраво освітленого супермаркету, я ще більше відчула самотність, яка, здавалося, розчинялася в холодному світлі ламп, немов віддзеркалюючи те, що я носила всередині.
Я взяла кошик і обережно рухалася між рядами, майже відчуваючи на пальцях кожну витрачену гривню. У рядку з консервами я зупинилася – у руках тримала банку томатного супу, улюбленого маминого. “Боже, мамо, якби ти була зараз тут”, – прошепотіла я. Ти завжди вміла зробити з нічого щось.
На касі мене вразила одна сцена. Біля стійки стояв чоловік, йому було десь за п’ятдесят. Він був худий, у потертому светрі та джинсах, із похиленою головою, уважно перераховуючи дрібні монети. “Вибачте… мабуть, мені трохи не вистачає…” – його голос ледве долітав через шум магазину.
Я не зважаючи на холод, що проковтнув мене, зробила крок уперед. “Я допоможу”, – сказала я, намагаючись приховати, як швидко б’ється серце. До того, як касир встиг відповісти, я дістала з гаманця кілька зім’ятих купюр і подала їх. Очі чоловіка розширилися, у них блищала вдячність і здивування. “Дякую”, – прошепотів він, тремтячими руками беручи пакет із хлібом. “Ви і уявити не можете, що це для мене значить. Я не їв вже два дні. Останнім часом я втратив усе”.
Я ледь торкнулася його руки. “Я розумію”, – тихо сказала я. “Коли в тебе нічого не залишається, навіть маленька доброта стає всім”. Я посміхнулася й дивилася, як він вийшов у дощ, міцно стискаючи пакет. Я так і не дізналася його імені. У такі моменти анонімність – це теж щось на кшталт милосердя.
Пізніше, у тиші своєї невеликої квартири, я сиділа біля вікна в старому кріслі, тримаючи чашку теплого чаю. Я не могла позбутися спогаду про магазин, але особливо пам’ятала записку, яку той чоловік непомітно вклав мені в руку. Я думала просто сховати її, як дивний сувенір. Але сон не приходив, а записка важила на серці.
Наступного вечора, коли я збирала речі до прання, я натрапила на неї. Папірець був зім’ятий, чорнила розмазані, але я прочитала:
“Дякую вам за порятунок життя. Можливо, ви цього не пам’ятаєте, але ви вже робили це колись.”
Три роки тому. У кав’ярні “Ластівка”.
Моє серце забилося швидше. Кав’ярня “Ластівка”… Ця назва перенесла мене у день, який я вже забула – день жорІ тоді я зрозуміла, що навіть у найглибшій темряві завжди знайдеться промінь світла, який здатний змінити все.
