Надворі було холодно й вітряно. Олеся бігла зі школи, щоб не замерзнути. Від дихання виходила пара, що вмить застигала інеєм на шарфі, віях та вибитих з-під шапки волосся. Зараз вона зайде додому, вип’є гарячої чаю з лимоном, закутається в плед і сховає ноги під себе на дивані…
Щойно вона подумала про затишок, ноги самі понесли швидше. Ось і під’їзд. Олеся рвонула двері та ледь не вдарилася об тітку Марію, низьку сусідку з повною фігурою. Дівчина її не любила – здавалася вона їй злою. Тітка Марія завжди розглядала Олесю, примруживши маленькі чорні очка.
— Тихо, жвава! Майже збила з ніг, — буркнула сусідка, дивлячись на дівчину.
— Вибачте, — провинилося промовила Олеся.
Жінка зайняла весь дверний отвір і не збиралася йти.
— Ото диво. Батько кароокий, мати блакитноока, а ти… І волосся не схоже. Вони високі, а ти маленька, ледь з горщика виросла.
— Ну й що? — спитала Олеся. — Хіба діти мають бути копією батьків?
Вона не хотіла бути грубою, але не знала, як пройти повз товсту сусідку. Олеся озирнулася, сподіваючись, що хтось підійде, але нікого не було. Щось у погляді тітки Марії непокоїло її. Хотілося втекти від цих гострих, цінуючих очей.
— Не мають, — сусідка зітхнула. — Але я в цьому будинку живу від самого початку, ще з твоєю бабусею переїхала. Твоя мати на моїх очах виросла. Потім вийшла заміж, а через два роки принесла тебе з пологового будинку.
Олеся нетерпляче слухала, тупцюючи на місці, не розуміючи, до чого вона веде.
— Принесла з пологового, а вагітною я її не бачила. От і думай, чому ти на них не схожа. — Сусідка нарешті відійшла, пропускаючи дівчину.
Олеся піднялася на два східці й здригнулася, коли двері захлопнулися. Раптом її осяяла думка. Вона навіть зупинилася посеред сходів. Обличчя палало, а руки стали крижаними. «Ні, це просто вона злобствує. Сама живе, ні чоловіка, ні дітей, от і плете плітки. Не бачила — це нічого не значить», — подумала Олеся, але слова сусідки не давали їй спокою.
Повільно вона піднялася на третій поверх старої панельної п’ятиповерхівки, зайшла в квартиру, роздягнулася, взяла сімейний альбом, сіла на диван і почала розглядати фото. Ось вона у ковдрі з мереживним куточком, ось робить перші кроки, ось перший бант на рідкому світлому волоссі. Ось першокласниця з величезним букетом, за яким її ледь видно… А поруч — мати й батько, які усміхаються, дивлячись на неї з любов’ю.
Олеся почула, як у замку повертається ключ, і швидко витерла сльози.
— Олесю, чого сидиш у темряві? — Батько зайшов у кімнату й увімкнув світло.
Люстра спалахнула яскравим світлом, від якого дівчина заплющила очі.
— Що трапилося? Ти плакала? — Батько сів поруч і взяв альбом. — Що розглядаєш?
— Тату, я вам не рідна? — тихо запитала Олеся.
— Олесю, з чого ти взяла? — В очах батька вона побачила страх і розгубленість, і від цього їй стало страшно. Вона скинула плед, зірвалася з дивана.
— Тату, скажи! Я маю право знати! — голос її тремтів.
Вона чекала, що він розвіє її сумніви, скаже, що це неправда… Але він відвів погляд і похилив голову.
— Усе зрозуміло. — Олеся вибігла в передпокій, натягнула шапку, встромила ноги в чоботи, зірвала з вішалки шубу.
— Олесю, зачекай! Куди ти?! Я все поясню…
Але дівчина вже вискочила з квартири, грюкнувши дверима так, що зі стелі посипалася побілка.
Вона бігла вниз по східцях, одягаючи шубу на ходу і ковтаючи сльози.
«Він не змів подивитися мені в очі. Значить, це правда. Я їм не рідна. Чужа… А чия ж?»
Олеся вибігла на вулицю й здригнулася від холоду. Мороз обпалив обличчя, змочене сльозами. Шарф залишився вдома. Ні рукавичок, ні грошей… Вона швидко пішла геть. Через два будинки зайшла в сусіднє подвір’я, сіла на засипану снігом лавку й заголосила, сховавши обличчя в долонях.
— Чого ревеш? Щось трапилося?
Олеся підняла голову й побачила Сашка із десятого класу.
— Ну-мо, ходімо до мене, розкажеш усе, — сказав він.
— Нікуди… я… не піду, — промовила дівчина, ридаючи.
— Та пішли, дурна, замерзнеш. Я все одно не відстану. Померла — мені перед твоїми батьками відповідати, що не врятував. Ходімо. — Він схопив її за руки й різко поставив на ноги. — Не бійся, батьки в театрі. Чаю вип’ємо, розкажеш, що за біда. Можливо, допоможу.
Олеся пішла за Сашком. Вона увійшла в звичайну квартиру, тільки новішу й більшу, ніж у її батьків. Хлопець змусив її надіти пухнаті мамині капці, накинув на плечі свій товстийВони щасливо жили далі, а Олеся зрозуміла, що справжня родина — це ті, хто любить і піклується, незалежно від кровних зв’язків.
