На початку листопада різко похолодшало. З неба сипалася дрібна, колюча крупа, вітер зривав шапки й розпахував поли пальт. Оксана пораділа, що в неї пальто на блискавці. Але вітер проймав до кісток, не кажучи вже про ноги в коротких черевиках та тонких колготках. Оксана втулила голову в плечі, стоячи на зупинці, і нагадувала насуплену горобчиху. А автобуса все не було.
Біля тротуару зупинився іномарка, і водій подав сигнал. Люди на зупинці перезирнулися, і всі чомусь подивилися на Оксану. Вона підійшла до машини. Вікно опустилося, і Оксана впізнала чоловіка з роботи.
— Сідайте швидше, а то зовсім замерзнете. Автобус ще далеко, — сказав він і посміхнувся.
Оксана, не роздумуючи, сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло, і не чулося виття вітру.
— Дякую, — промовила вона, влаштовуючись зручніше.
— Та годі. Їжджу цією дорогою щодня, а вас ніколи не бачив.
— А я зазвичай виходжу раніше, просто сьогодні трохи затрималася, — відповіла Оксана.
Роман давно помітив спокійну, чемну жінку. Коли заходив до бухгалтерії, вона віталася привітно й знову схиляла голову над паперами. Не пліткувала, не загравала з чоловіками, як інші. Побачивши її на зупинці, він зрадів — цілих п’ятнадцять хвилин вона сидітиме поруч із ним у машині.
Колись Марина була такою самою скромною й тихою. Але після весілля її ніби підмінили. Стала примхливою, дратувалася з будь-якого приводу. Роман спершу думав, що вагітність так на неї вплинула. Потім народилася донька, і стало ще гірше. Вічно незадоволена, вона бурчала, що Роман мало заробляє, що в інших чоловіки як чоловіки, а їй не пощастило. Що подруга Тетянка купила нове хутро, а Оленка поїхала до Туреччини…
— Виплатимо іпотеку, все в нас буде, — заспокоював Роман дружину.
— До пенсії чекати? — кричала вона, і все починалося спочатку.
Одного разу Роман повертався з роботи вже в темряві. Світло з вікон ледве освітлювало двір. Біля під’їзду зупинилася машина, з якої випорхнула жінка, махнула водієві та щасливо розсміялася.
За цим сміхом Роман і впізнав дружину. Йому стало так гидко, що аж у грудях закрутило. Зрозумів, що чіплялася до нього, бо знайшла кращого й заможнішого. Коли він увійшов у під’їзд, на сходах ще лунав легкий стук її підборів, повітря було напоєне знайомими нотами дорогих парфумів.
Скандалу влаштовувати не став. Просто зібрав речі.
— Іди й не повертайся! — крикнула зі спальні дружина.
Донька кинулася до батька, пригорнулася.
— Тату, не йди!
— Софійко, я не від тебе йду. Я завжди буду твоїм татом.
Доньку він дійсно шалено любив.
У передпокої з’явилася дружина, стала в дверях, схрестивши руки.
— Квартиру не віддам, не сподівайся, — різко сказала вона.
Роман різко повернувся до неї.
— Я всі ці роки сплачував іпотеку. Мені теж треба десь жити.
— Нормальні мужики, коли йдуть, усе дружинам із дітьми залишають, — знизкувала вона.
— А я ненормальний. — Роман вийшов із квартири.
На суді Роман мовчки слухав, палаючи від сорому, як дружина звинувачувала його, що грошей не носить додому, що в обносках ходити доводиться, що не допомагає, а вона як білка в колесі крутиться. Суддя не витримала й докорила дружині, що на ній надорто брендова сукня й італійські чоботи. А хутра у неї теж немає. Розлучили їх швидко.
А ось квартиру розмінювали довго. Дружині не подобалися варіанти, які пропонував рієлтор. Але врешті вона зупинилася на квартирі з великою кухнею у тому самому районі, а Романові дісталася крихітна занедбана однушка на околиці міста. Після роботи він займався ремонтом, відволікаючись від тяжких думок і не даючи тузі роз’їдати душу.
Одного разу не витримав, зустрів Софійку біля школи. Та зраділа, обняла, розплакалася. Серце Романа розривалося від любові й жалю до доньки. Подзвонив дружині й попросив відпустити Софійку до нього на вихідних хоч на кілька годин. Думав, дружина влаштує черговий скандал. Але вона несподівано зниш— Так і зустрічав доньку на вихідних, із часом Софійка зрозуміла, що батько — це той, хто завжди поруч, незалежно від усього.
