**Букет ромашок у листопаді**
Ярина закуталась в халат і підійшла до вікна. На деревах ледве висіло кілька пожовклих листків. Тонкий білуватий іній вкрив пожовклу траву та дах сусіднього будинку. Вчора ввечері моросив дощик, а вночі підморозило. Холодний і похмурий листопад — передвістя довгої, безпросвітної зими.
Ярина зітхнула. Нудьга за вікном, нудьга на серці — усі вихідні вона проведе сама в домі. Нудьга…
***
Тоді теж був листопад. У обідню перерву Ярина побігла в кафе навпроти офісу, де готували їжу на виніс. Вони з дівчатами чергувалися ходити туди. Моросив дощик, але парасольку вона не взяла — з нею незручно нести пакети з їжею.
На дорозі не було жодної машини. Ярина сміливо ступила на пішохідний перехід. Вулиця тут тиха, без світлофора. Вона не помітила, як із-за рогу вилетів джип. Різкий скрегіт гальм пролунав близько, і вона завмерла, втуливши голову в плечі й закривши обличчя руками.
— На той світ поспішаєш? Набридло жити? — гримнув поруч розгніваний голос.
Ярина відвела руки й розплющила очі. Біля джипа стояв чоловік, і його темні очі блищали від злості.
— Дивитися треба, куди йдеш. Якщо вже захотіла під колеса потрапити, іди на проспект, — лаявся він.
Її вразили не грубі слова, а сам чоловік. Високий, у розстібнутому чорному пальто, з рішучим підборіддям, підкресленим модною борідкою. Очі, наче з мрії, кидали на неї іскри гніву.
— А ви думаєте, що через вашу дорогу машину люди мають з дороги збігати? Тут немає світлофора. І дорога пуста. Я нічого не порушила, йшла по переходу. А вам варто було зменшити швидкість на повороті. Люди ходять пішки, до речі, — перейшла у наступ вона.
Чоловік уважно подивився на неї.
— Я дійсно поспішав. Якщо з вами все гаразд, я поїду. Перевірте, — останнє слово він кинув через плече, вже сідаючи в машину.
Ярину ще довго трусило від пережитого — ледь не збив, ще й накричав. А наступного дня дощу не було. Вона не поспішала, йдучи в кафе, обережно ступила на «зебру». Раптом ізбоку ляснули двері машини, і вона миттєво відступила на тротуар. Із припаркованого неподалік джипа вийшов той самий чоловік. Він неспішно підійшов, посміхаючись.
— Господи, тепер чого? Проїжджайте, я зачекаю, — сказала вона, збуджена його виглядом і посмішкою.
— Перепрошую. Я вас чекав. Хочу виправити вчорашнє непорозуміння. Може, пообідаємо в кафе? Як моральну компенсацію за мій тон і на знак миру. — Він усміхнувся, блиснувши білими зубами.
— Сьогодні нікуди не спішите? — насторожилася Ярина.
Вони сиділи в кафе, і вона забула про все на світі. Водночас помітила обручку на його пальці. ОдніВін був щасливий у своєму житті, а вона нарешті зрозуміла, що варта більшого, ніж бути чиєюсь таємницею.
