**Підвищення по службі**
Ні для кого не таємниця, що підвищення можна отримати по-різному. Хтось заслуговує чесною працею, хтось підлазить до начальника, а хтось їде з ним у відрядження.
Новина, що замість пенсіонера Петра Євгеновича призначили нового директора — та ще й не з колективу — всіх збила з пантелику. Надії, що наступником стане Олег Володимирович, який тимчасово виконував обов’язки, не справдилися. Кожен переказував чутки, додаючи деталей: молода, гарна, стерва, коханка того самого… Ім’я високого начальника не називали. Як кажуть, не буди лихо…
О десятій ранку працівники зібралися в конференц-залі для знайомства з новою керівницею. Дмитро увійшов останнім. Немов за командою всі голови повернулися до нього.
Біля входу стояла жінка з гладко зачесаними назад волоссям. Діловий костюм сидів на ній ідеально, мов друга шкіра. Стройні ноги, високі підбори, яскрава помада й холодний погляд доповнювали образ.
— Ваше ім’я? — У тиші залу її голос пролунав, мов розтягнутий дріт.
— Коваленко Дмитро Олександрович, — впевнено, але з легким нахилом голови представився він. Могло здатися, що він навіть притупцює. Та ні, обійшлося.
— Ви запізнились, Дмитро Олександрович. А я якраз казала, що запізнення неприпустимі. На перший раз пробачаю. Сідайте. — Від сталевого тону у багатьох заболіли зуби.
Дмитро сів поруч із другом і колегою Ігорем.
— Ну що, лютує? — пошепки запитав він.
— М’яко кажучи, так, — відповів той. — Не жінка, а робот, і з нас таких же хоче зробити.
Усі представлялися по черзі, коротко розповідали про свої обов’язки. З зауважень і питань нової директорки всім стало ясно — вона добре знає справи компанії. Коли черга дійшла до Дмитра, вона раптом подякувала і відпустила всіх.
— Отак справи, — усміхнувся Ігор. — Не позаздрю тобі.
— Та годі, підемо працювати, поки не звільнили, — відповів Дмитро.
Виходячи, усі обговорювали, яких змін чекати.
Два тижні всі приходили вчасно, каву пили лише під час обіду, курили швидко і без задоволення. Але, як відомо, звички, що складалися роками, за два тижні не зникнуть. Незабаром усе повернулося на коліна: запізнення, перекури, постійні походи за кавою. Та без зухвалості.
Наприкінці третього тижня секретарка підійшла до столу Дмитра і сказала, що Світлана Борисівна кличе його до себе.
— Сідайте, — вказала вона на крісло. — Мені сподобалося, як ви працюєте. Чітко, без метушні. Чому ви досі рядовий співробітник? З моїм попередником були непорозуміння?
— Ні. — Дмитро не розумів, до чого вона веде.
— Начальниця вашого відділу через рік йде на пенсію. Гадаю, час готувати наступника. — Вона пильно дивилася на нього. Він витримав її погляд.
— Ви впоралися б не гірше за неї, — продовжила вона, крутячи в пальцях олівець. — У п’ятницю у Києві відбувається виставка нового обладнання. Ви поїдете, подивитеся, оціните. Чекатиму вашого звіту. Дорожні видатки отримаєте в бухгалтерії разом із квитками.
— Але п’ятниця вже завтра, — Дмитро виглядав збентеженим.
— Я знаю. У неділю повернетеся. Є заперечення?
Він знизав плечима. Не скажеш же їй, що обіцяв синові в ці вихідні світлини на атракціони. Андрій чекав на це два тижні. Що дружина, швидше за все, не повірить у відрядження, а буде думати про розваги. І все ж…
***
— Тату, ти ж обіцяв, — плаксиво нявчив Андрій.
— Думаєш, мені хочеться їхати? Але робота є робота. Обов’язково підемо наступного разу. У неділю повернуся, привезу тобі… До речі, що саме?
— Робота-перетворювача, — вже веселіше сказав хлопчик.
— Домовилися, — Дмитро погладив сина по голові.
— А що, більше нікого відправити не можна? Дивне якесь відрядження. У вихідні, — Олена акуратно складала його сорочки в чемодан.
— Так організовано, щоб більше людей могли відвідати виставку без шкоди для роботи. Нова директорка питала, чому я досі рядовий. Можливо, після поїздки запропонує підвищення, — не без гордості додав він.
— Вже давно час. А вона гарна? — несподівано запитала Олена.
Байдужий тон дружини його не обдурив — за ним ховалася ревнощі.
— Хто? — він удав, що не зрозумів.
— Твоя нова начальниця. — Дружина різко закрила чемодан.
— Гарна й холодна, як крига. Багато хто називає її роботом, — відповів Дмитро, а сам подумав, що поїздка і справді виглядає підозріло: зубна щітка, кілька сорочок, бритва…
У салоні літака пасажири розміщували речі на полицях. Дмитро відвернувся до ілюмінатора. Згадалися слова з пісні Скрябіна. Літаки справді схожі на дрімаючих птахів.
Він розслабився. Чому б і не полетіти до Києва замість сірої офісної рутини? Тим більше, що давно ніколи не подорожував один. «Лови момент і насолоджуйся свободою», — сказав собі й заплющиАле тепер Дмитро знав: іноді важливіші прості обіцянки, дані дитині, ніж кар’єрні можливості, і саме вони роблять нас справді багатими.
