**Справедлива угода**
Оксана відходила повільно та болісно. Виснажений безкінечними хіміями організм більше не боровся. Та й сама Оксана мріяла швидше звільнитись від мук, що переслідували її останні місяці. Від знеболюючих вона перебувала у полум’яній дрімоті, інколи випливаючи на поверхню свідомості, неначе з глибин, і знову поринаючи у рятівний туман.
Марійка поверталась із школи, заходила у кімнату, наповнену важким запахом хвороби, довго дивилась на матір. Та вже не нагадувала ту, сміливу й веселу. Лежала із заплющеними очима, і дівчинка напружено стежила за рухом грудей під ковдрою — чи дихає.
— Мамо. Мамо-о, ти мене чуєш? — кликала Марійка.
Повіки Оксани здригались, але підняти їх не було сил. Приходила бабуся й забирала Марійку.
— Ходім, сонечко, нагоду тебе, потім уроки робитимемо. Хай мама поспить.
— Бабусю, вона й так весь час спить. Коли вже одужає? Хочу, щоб все було як раніше.
— Ох, дитинко, мені б теж цього хотілось. Сон — найперше ліки. — Бабуся ставила перед онукою миску гарячих борщу й сиділа навпроти, стримуючи сльози.
«Чому це я живу, а дочка молода вмирає? І нічого не зробиш. Стільки молилась, у церкву ходила… За що ж це покарання?» — думала вона, зітхаючи.
Оксана померла на світанку. Ганна опівночі вставала, зазирала у кімнату. Донька лежала непорушно, але жива. Ганна знала це напевно. Потім лягла й довго ворочалась. А коли заснула, їй приснилась маленька Окса — сміялась, махала рукою й тікала, обзираючись. «Стій, куди ти? Повернись!» — кричала уві сні Ганна й прокинулась.
Вона одразу пішла до кімнати доньки. Та лежала тиха й чужа. Ганна зачинила двері. На кухні нагріла чайник, підігріла сирники Марійці й тільки тоді розбудила.
Дівчинка поснідала. Одягла шкільну форму й пішла до мами. Перед школою вона завжди заходила попрощатись.
— Не йди, хай поспить, — спинила її Ганна. — Ось, краще візьми яблуко. — Подала онуці червонобокий плід.
Вони йшли до школи, й Ганна розсіяно слухала Марійку.
— Чого ти сьогодні така? — спитала дівчинка.
— Погано спала, не виспалась, — пояснила бабуся.
Повернувшись додому, вона одразу викликала швидку.
— Коли померла? Чого так пізно дзвоните? — допитувалась лікарка.
— Онуку до школи провела. Не треба їй цього бачити…
Потім Ганна чекала машину — слава Богу, недовго. Встигли забрати Оксану до повернення Марійки. По дорозі до школи вона думала, як сказати, що мами більше нема, але так нічого й не вигадала. А вдома закрутилась, і Марійка вбігла у кімнату матері.
— А де мама? — обернулась дівчинка до бабусі.
Ганна, втомлена від питань і клопоту, сказала перше, що спало на думку:
— До лікарні повезли. — І відвела погляд.
Марійка, мабуть, здогадалась чи образилась, що їй не сказали, відмовилась від їжі, закуталась у куток дивана й відвернулась до вікна. Сил заспокоювати дівчинку не було. Саму б хто втішив. Ганна зачинилась у ванній, відкрила воду й подзвонила Петрові, колишньому чоловікові Оксани. Вона ще вранці знайшла його номер у телефоні доньки.
— Чого тобі? — роздратовано, без привітання відповів Петро, думаючи, що дзвонить Оксана.
— Це Ганна Михайлівна, мати Оксани. Вона померла сьогодні вранці. Ти не міг би забрати Марійку на кілька днів? Я сказала, що маму до лікарні поклали. Мені стільки треба зробити… Не можу сказати їй правду.
— Так, зараз приїду, — вже спокійніше відповів Петро.
За півгодини він дзвонив у двері. Марійка побачила батька й навіть зраділа. Все ще ображалась на бабусю.
— Як справи? — він сів поруч. — Школа не набридла?
— Ні, — відповіла Марійка. — Маму до лікарні поклали. А бабуся не хоче їхати, — поскаржилась вона.
— Значить, поки не можна її відвідувати. А я хотів запросити тебе погуляти. У парк, морозива поїсти, у кіно…
— Правда? — зраділа Марійка.
Ганна тим часом збирала речі онуки. Перед їхнім виходом сунула Петрові торбу. Вони пішли, а вона поїхала до лікарні. Стільки всього треба, аби не забути.
Меташня з похоронами звалила Ганну з ніг. До вечора вона ледве трималась від втоми. Навіть плакати не було сил. А ще — біль у серці давив. «Тільки б витримати. Тільки б не зламатись», — шептала вона, ковтаючи таблетки.
Після похорону, ввечері, зателефонував Петро й спитав, коли привезти Марійку.
— Набридла вже? — хотіла їдко відповісти Ганна, але вийшло боляче, а не зло.
— Вона додому рветься. Зараз приїдемо. Треба поговорити.
Серце стиснув жах. «Ще чого? Якої напасті чекати?» Змусила себе встати. Поставила чайник, дістала з холодильника тарілки з закусками, поставила на стіл недопиІ коли Марійка вийшла заміж за того доброго хлопця, бабуся Ганна, стоячи біля вівтаря, усміхнулась, бо знала, що тепер її внучка в безпеці, і згадала слова, які колись сказала Богові: “Договорились по справедливості”.
