Синьожилка
Як же Олесь її кохав. Зводив з розуму, стояв під вікнами пізніми вечорами, тремтів від щастя, коли вдавалося побачити її силует. Вона здавалася йому неприступною та недосяжною. Він милувався її тендітністю, блідою шкірою, крізь яку просвічували блакитні ниточки жилок. І його переповнювала ніжність, від якої перехоплювало подих.
На шкільній новорічній вечорниці Олесь запросив її на танець. Соломія була нижчою за нього, танцювати було незручно. Дрож проймала його, чоло вкривалося потом, а вологі долоні на її стані палали, наче вогнем. Він не міг вгамувати хвилювання й горів від сорому, знаючи, що вона це відчуває. Коли музика затихла, Олесь відійшов і нарешті зміг знову дихати.
Його дивувало, чому інші хлопці не закохані в неї.
Наприклад, Юркові подобалася огрядна Мар’яна з довгими міцними ногами. Коли вона бігала по стадіону на уроках фізкультури, височіючи над іншими дівчатами, її високий хвіст гойдався, як маятник.
А для Олеся ідеалом жіночої краси залишалася тендітна Соломія. Вона була його нав’язливою мрією, марою, хворобою. Мати Олеся не схвалювала захоплення сина цією дівчиною.
«Гарненька, але квола якась», — казала вона батькові.
— Треба щось робити. Відверни його від цієї худорлявої. Не пара вона йому. Що в неї в голові — незрозуміло. Неначе зірка з неба. Яка з неї дружина? Ім’я теж якесь не наше. Умов його поїхати вчитися в інше місто, до Львова. Хай тільки подалі від неї.
Батько підтримав, поговорив з сином по-чоловічому. Розповів, що у Львові більше можливостей, що після престижного інституту на сина чекає велике майбутнє. Що вони готові платити за навчання, якщо він не вступить на бюджет. І Олесь погодився.
Над ліжком у гуртожитку він повісив фотографію Соломії, збільшену зі шкільного знімка. Але Соломія лишилася вдома, а Олесь був молодий. Він набирався досвіду, знайомився з дівчатами, а образ тендітної однокласниці зберігав у пам’яті та снився йому по ночах.
Потім він зустрів Оксану. Від дотику до неї Олеся не трясло, голова залишалася ясною. Вони розуміли одне одного з півслова. З нею було легко та надійно. І образ Соломії відійшов на другий план.
Закінчивши інститут, Олесь одружився з Оксаною та лишився у Львові. Мати раділа вибору сина. «Що завгодно краще за ту дивну Соломію», — казала вона.
Через рік у них народилася донечка Маринка. Від любові до неї Олесь зводився з розуму. Варто було їй чхнути, як він готовий був підняти на ноги всю львівську медицину. А Соломія лишилася мрією з далекої шкільної юності.
— Батька поклали до лікарні. Операція. Приїжджай, — подзвонила одного разу мати.
Маринка застудилася, і Оксана з донькою лишилися вдома. Та й не до них тепер. Олесь узяв відпустку за свій рахунок і поїхав сам.
Львів проводжав його дощем, а рідне місто зустріло сонячною погодою та золотим листопадом. Батько брав себе в руки, не піддавався паніці.
Операція пройшла вдало. Мати цілими днями діжувала біля ліжка, і Олесь опинився на самоті. Небезпека минула, і він міг повертатися додому, до своїх дівчат, як він називав дружину й доньку.
З лікарні Олесь ішов додому пішки. Поспішати було нікуди. Страх за батька відпустив, настрій покращився. Він ішов, шурхаючи жовтим листям під ногами, вдихаючи свіже повітря з неповторним запахом осені.
Попереду зупинилася молода жінка. Нахилилася до дитини у колясці, щось поправила. Серце раптом тьохнуло, впізнало її швидше, ніж він сам.
— Привіт, — сказав він, підійшовши.
Соломія випрямилася, впізнала його, усміхнулася. Олесь розглядав знайоме вузьке обличчя з тонкою прозорою шкірою, крізь яку просвічували ті самі блакитні жилки, той самий відсторонений сумний погляд.
— Здоровенькі були. До батьків приїхав? У відпустці? — спитала вона.
— Батько в лікарні, операцію зробили.
— Щось серйозне? — У очах Соломії промайнула тривога.
— Усе добре вже. А ти як? Твоя? — він кивнув на коляску.
— Моя. — По тому, як вона відповіла, Олесь одразу зрозумів, що вона не одружена.
Йому стало так її шкода, що схотілося взяти її обличчя в долоні й поцілувати прямо тут, на вулиці. Він провів її до дому, розпитував про однокласників. Розповів про себе, не чекаючи її запитань. Допоміг занести коляску до під’їзду. Соломія жила все в тому самому будинку. Батьки віддали їй квартиру й переїхали до села, де був їхній дім.
— Заходь якось, — сказала вона на прощання.
Олесь подумав, що міг би піднятися до неї зараз, але промовчав. Як і колись, вона була для нього недосяжною.Він більше ніколи не повертався до того міста, але інколи, коли осінь заглядала у вікно, він на мить зупинявся, дивився на тонку блакитну жилку на зап’ясті Оксани й усміхався, згадуючи те, що колись здавалося таким важливим.
