**Щоденник Оксани Іваненко**
Все через італійське повітря.
Я, Оксана, завжди була скромною та некрасивою дівчиною. Навіть мама зізнавалася, що доля мене не наділила вродами. «З такою зовнішністю важко вийти заміж», — зітхав батько.
Рідке волосся, великий ніс, виразні зуби, маленький підборіддя та проблемна шкіра — от мої «переваги». Та незважаючи на це, характер у мене був лагідний, добрий і чуйний.
Здавалося, мене не турбувала моя зовнішність. Але це лише здавалося. Я чудово розуміла, що негарна. Що ж робити?
«Нічого, доню, щастя не в красі. Бог для кожної людини пару створив. І в тебе буде любов і родина. Головне — душа, а вона в тебе добра. Хто розгледіть, той і полюбить», — заспокоювала мене мати.
Та душу треба розгледіти, а на мене ніхто не звертав уваги. Погляди ковзали мимо. Хлопці обирали гарненьких, з ляльковими обличчями.
Я вибрала психологію — тут краса не потрібна, навіть навпаки: не відволікає і не заважає щирості. Я ж приваблювала співчуттям, вмінням слухати. Незабаром стала затребуваним спеціалістом. Батьки допомогли купити квартиру. Усе було добре, окрім особистого життя.
Якось на консультацію прийшов чоловік із дорослою доню. Вона важко переживала розлучення з чоловіком і потребувала допомоги. Витончена дівчина спочатку вела себе зверхньо, але вже після двох сеансів сама поспішала до мене. Її батько зайшов подякувати.
«Світланка змінилася, ожила, повірила в себе. Давно не бачив її такою. Усміхається, знову цікавиться життям. Все завдяки вам. Ви чарівниця», — сипав він компліментами. — «Не відмовите пообідати зі мною?»
Розповів, що виховував доньку сам: дружина кинула їх заради коханця, виїхала до Канади. Він більше не одружувався, боявся за доньку. «Тепер вона доросла, а я залишився один. Сподіваюся, вона знову вийде заміж і подарує мені онуків», — ділився Богдан Іванович.
«Ви добре виглядаєте, і обов’язково зустрінете гарну жінку. Ви любите доньку й розумієте нас», — відповіла я.
«А ви? Чи могла б я вас зацікавити?» — несподівано поцікавився він.
Я зніяковіла. Він витлумачив мовчання як несміливу згоду.
«Не думайте, мої наміри серйозні. У моєму віці нема часу на довгі залицяння. Ви мені дуже подобаєтесь. Я забезпечений, вам нічого бракуватиме», — сказав на прощання.
Я нічого не відповіла. А потім розповіла мамі.
«Навіщо тут думати?» — схвалила вона.
«Але я ж його не люблю», — вагалася я.
«Любов минає. Думаєш, ми з батьком кохали одне одного після стількох років? Усе було, навіть до розлучення мало не дійшло. Просто жити вдвох легше, ніж самій».
Я задумалася. Що мене чекає? Самотня старість? Молоді й гарні — це не про мене. Розлучені й розчаровані чоловіки — ось мій жереб. А Богдан Іванович приємний, серйозний, хоч і набагато старший. Я погодилася.
На весіллі візажисти постаралися — я виглядала чудово. Наречений пишався молодою та успішною нареченою.
Він виявився добрим чоловіком. Називав мене Оксаночкою, піклувався. Я приходила з роботи втомленою, а він уже ніс чашку теплого молока, вкривав ноги пледом. Чого ще бажати?
Якось на прийом прийшла колишня однокласниця — одна з найкрасивіших у школі. Вийшла тричі заміж, народила двох дітей від різних чоловіків, а третій її принижує, ревнує до минулого. Вигнати? Але кому вона потрібна із дітьми?
Так от. Зовнішня краса — ще не запорука щастя. А мені скаржитись немає на що. Чоловік любить, доглядає. Дітки? Я хотіла, але боялася, що вони народиться схожими на мене. Та й не вдавалося завагітніти.
Та через три роки Богдан Іванович захворів. Серце, потім онкологія. Я піклувалася, але він не міг змиритися. Ставав дратівливим, особливо під час депресії.
Дочка Світлана іноді приходила, звинувачувала мене: «Не вийшов би батько заміж за тебе — не захворів би».
«Залиш Оксаночку, вона й так усі тягарі несе. А ти б краще допомагала», — заспокоював її батько.
Але вона тільки хлопала дверима: «У мене власне життя!»
Одного разу він купив мені квитки в Італію: «Відпочинь. Світлана тебе замінить на десять днів».
Я заперечувала, але він наполіг.
В Італії я відчула себе вільно. Один італієць спробував залицятися, але я втекла. Потім зустрілаВ Італії я зустріла таксиста, українця на ім’я Андрій, і його щирість та доброта змусили мене зрозуміти, що щастя — це не зовнішність, а вміння бути собою.
