Горсть чорної смородини
Оксана особливо не готувалась до Нового Року. Донька сказала, що поїде до друзів на дачу. А самій Оксані багато чого треба? Спіче пиріжки, зробить салат олів’є. Подивиться трохи телевізор та й спати ляже. А там і донька повернеться.
За життя Богдана вони збиралися великою компанією. Посидять трохи за столом, вип’ють, закусять, подивляться новорічний концерт – і на вулицю, з хлопавками та бенгальськими вогнями. Водили хоровод навколо ялинки на площі, співали пісні, а якщо народу збиралося багато – влаштовували простенькі конкурси. Навіть молодих розвеселяли.
Оксана зітхнула. Вже майже три роки, як не стало Богдана, а вона все не може звикнути. Та вряд чи колись змириться з цією втратою.
Вона взяла з полиці фотографію чоловіка в рамці. Очі примружені, губи торкається легка посмішка. Любила цей знімок – на пам’ятник такий самий зробили. Коли приходила на кладовище, пильно вдивлялася у фото. Їй здавалося, що Богдан зустрічав її із різним виразом обличчя: то посміхався, радіючи, то виглядав суворим, коли вона довго не приходила.
Розуміла, що цього не може бути. Але щоразу, підходячи до могили, гадала – яким же він сьогодні буде?
“Важко мені без тебе, Богдане. Хоч би онуки були – якась турбота з’явилася б. Але Оленка не поспішає заміж. Після того, як її хлопець одружився з подругою, боїться нових стосунків. Хоча останнім часом ходить радісна. Може, вже є хтось, мовчить, не каже. А я не лізу…”
Оксана почула, як у передпокої хлопнули двері, швидко поставила фотографію на місце.
“Мамо, ти вдома?” – почувся дзвінкий голос Оленки.
“А де ж мені бути? Чого так рано?” – Оксана вийшла назустріч.
“Та відпросилася з роботи. Вечеряти не буду – зараз зберуся і поїду. За мною Катря з чоловіком заїдуть.”
“А чого раптом? Ви ж хотіли тридцятого?” – здивувалася Оксана.
“Так, але ми з Катрею вирішили, що треба протопити дачу, приготувати все, ялинку зрубати та прикрасити…” – Оленка захоплено розповідала, збираючи речі. “Так, зарядку не забула. Ой, а черевики ж… Ще плойку…”
“Ну, наче все. Пробач, мамо, що залишаю тебе саму. Може, до сусідів зайдеш?”
“Нікуди я не піду. Мені вже не цікава вся ця метушня. А коли повернешся?”
“Третього чи четвертого. Як піде.” Оленчині очі сяяли. Оксана давно не бачила її такою. “Точно з’явився хтось у їх компанії. Добре б.”
За вікном засигналила машина.
“Все, мамо, біжу!” – Оленка поцілувала маму в щоку, накинула кожушок і вилетіла з хати.
Оксана оглянула передпокій – чи не забула донька шапку та шарф. Ні, усе взяла. Повернулася в порожню кімнату, знову глянула на Богданове фото.
“Ось і донька поїхала. Ох, Богдане, як рано ти пішов…”
На фото він примружив очі й усміхався.
Вирішила чимось зайнятися. Відкрила шухляду – там лежали купи паперів. Треба розібрати, а то нічого не знайти.
Перебирала документи, викидала непотрібне, важливе складала на місце. Натрапила на листок із кривим почерком – адреса Ярослава, друга Богдана. І раптом нахлинули спогади…
Познайомилися на дні народження у спільних знайомих. Ходили в кіно пару разів. А одного разу він прийшов з другом. Коли Оксана зірвалася на Богдана – серце в грудях забилося навпіл. Відчули одне одного миттєво.
Ярослав, помітивши, що дівчина явно віддає перевагу другові, просто відійшов у бік. Гарний був друг. Оксана ніколи не шкодувала, що вибрала Богдана.
Незабаром одружився і Ярослав. Та щось у них із дружиною не склалося – розійшлися. Він перебрався в село за тридцять кілометрів від міста. Там дістався будинок після родичів. Іноді Оксана з Богданом та Оленкою їздили до нього в гості.
Ярослав не приховував, що їм завидує. Жартома казав Оксані: якщо Богдан образить – приїжджай до нього. Богдан не ревнував, лише сміявся. Бували між ними й сварки, але швидко мирилися – про розлучення й думки не було.
“Ярослав приїжджав на похорони. Не пам’ятаю, щоб я його викликала. Може, Оленка? Тоді була як у тумані. Запрошував мене до себе погостити. Та я не могла – часто ходила на кладовище. А до Ярослава так і не дійшли руки…”
Оксана закрила шухляду, сіла на диван із запискою в руках.
“Богдане, може, справді поїхати до Ярослава? Ти ж не проти?” Їй здалося, що з фотографії чоловік дивиться схвально.
Подзвонила на вокзал, дізналася розклад, замісила тісто на пиріжки. Негарно в гості з порожніми руками. А хто Ярославу напіче? Працювала аж до ночі. Від втоми швидко заснула.
О дев’ятій ранку вже сиділа в автобусі, уявляючи, як здивується Ярослав, як вони згадуватимуть минуле… Незабаром задрімала.
Прокинулася від галасуВікно було відчинене, і в кімнату влітав легкий вітерець, насичений ароматом весняного саду – ніби сам Богдан давай знак, що підтримує її рішення.
