**Щастя в долонях**
Оксана дивилася на себе у дзеркало: видовжене обличчя, великий гострий ніс, тонкі губи, а очі — холодні, світло-сірі. Ну от, народилася ж такою некрасою. Лише волосся радувало — чорне, густе. Вона носила довгу чубку аж до самих вій.
— Ти в батька. А він був гарним, інакше б я в нього не закохалася. Гірські корені, — заспокоювала мама. — Виростеш, зрозумієш, що в тебе витончена краса. Не всі оцінять, звісно.
Батька Оксана не пам’ятала. Він пішов, коли їй не було й двох років. Пам’ятала дядька Івана — веселого балагура з червоним обличчям. Він підкидав її до стелі й сміявся. Завжди приходив із цукерками, пряниками чи якоюсь дешевою іграшкою. Оксана любила в дитинстві залазити до нього на коліна й вдихати його запах. Мама казала, що це запах дорогих цигарок і горілки. З ним мама була щасливою й веселою. Досі Оксана пам’ятала той запах і вважала його справжньою ознакою чоловіка.
Коли Оксана підросла, запитала маму, чому вони не одружилися.
— Він був одружений. Син у нього був, — у голосі мами навіть через роки відчувалася туга.
Потім був дядько Віктор. Але його Оксана вигнала сама. Він пах білизною й бензином. Був невисоким, худим, з носом картоплею, відвислою нижньою губою, через що рот завжди був наполовину відкритий. Зажурений погляд робив його обличчя ще сумнішим. Посміхався він рідко. Завжди приходив із пляшкою вина чи горілки й шоколадкою.
— Яка ж вечеря без вина? Для настрою й розвантаження після важкого дня, — говорив він, помічаючи незадоволений погляд дванадцятирічної Оксани.
Спершу мама пила мало, а потім звикла. Сама почала купувати пляшку на вечерю. Якщо дядько Віктор не приходив, мати пила сама й плакала на кухні. Оксана вже розуміла: якщо так піде далі, мати спиться, і тоді буде погано всім.
Одного разу, коли мами не було вдома, вона підійшла до дядька Віктора й прямо запитала:
— Дядьку Вікторе, ви ж одружений?
Він збентежився, часто заморгав.
— А ти звідки знаєш?
— Ідіть до дружини зараз же, — різко сказала Оксана.
— Ти що собі дозволяєш, дівчисько? Я до твоєї матері прийшов, а не до тебе.
— Значить, і до мене. А ви мені не подобаєтесь. Або підете, або я розповідаю вашій дружині, — насупившись, промовила Оксана.
Чи злякався він, чи ні, але більше вона його не бачила. Мати плакала, пила й чекала.
— Годі. Якщо не перестанеш пити, я піду з дому, чуєш? — погрожувала Оксана, виливаючи пляшку в раковину.
Мати ридала, звинувачувала доньку, що через неї не змогла влаштувати особисте життя. Але пити перестала. Колись яскрава рудоволоса красуня приваблювала чоловіків, але з віком краса згасла, густе волосся пореділо й пожовкло. Чоловіки рідко з’являлися в їхньому домі, на радість Оксані, а потім і зовсім зникли.
Після школи Оксана вступила до педагогічного університету.
— З твоєю зовнішністю — саме те, — злісно сказала якось мати.
З Андрієм Оксана познайомилася на фестивалі «Студентська весна». Він одразу почав за нею доглядати. З ним було легко, цікаво, надійно. Андрій не поспішав, не намагався поцілувати. Оксана звикла, що він завжди поруч.
На другому курсі, ніяково, він зробив їй пропозицію. Оксана відповіла, що ще рано думати про шлюб, вони студенти, на що вони житимуть?
— Даремно. З твоєю зовнішністю й характером тобі важко буде знайти чоловіка. Погоджуйся, а то в дівках засидишся, — зітхала мати. — Спокійний, не п’є, з інтелігентної родини… Чого тобі ще? Не будь дурною.
І Оксана погодилася. Після скромного весілля молодята оселилися в Андрія — у маленькій квартирі з крихітною кухнею, тісними коридорчиками й тонкими стінами. Два роки тому його батько помер від інфаркту, і Андрій не хотів залишати матір саму.
Вночі Оксана не могла розслабитися, знаючи, що за стінкою спить Андрієва мати й усе чує. Тому вони робили все швидко й тихо. У таких умовах Оксана навіть не мріяла про дітей. Вранці вона соромливо опускала очі.
Мати на маленькій кухні була господинею, і всіх це влаштовувало. Коли Оксана намагалася допомогти, та казала, що вдвох тут не розвернутися, що молода дружина ще встигне настряпатися, а поки — не заважати.
Грошей не вистачало, на дві стипендії й мамину пенсію не проживеш. Андрій влаштувався охоронцем на склад, працював дві ночі через дві. Оксану це влаштовувало. Вона мріяла, що після університету вони поїдуть до Києва на заробітки. Більшість так і робили. Але Андрій категорично відмовився. Не хотів залишати матір саму.
Навіть коли мати виїжджала на кілька днів до сестри, вони не змінювали звичкам — кохалися тихо й поспіІ коли вона після всіх поневірянь нарешті відчула теплі долоні Андрія на своєму животі, зрозуміла, що справжнє щастя — це не мрії про далеких краях, а ця маленька квартирка, де чекають її найрідніші люди.
