— Ганно Петрівно, ви зовсім з глузду з’їхали?! — голос завучки Людмили Степанівни різко розтяв тишу методичного кабінету. — У п’ятдесят вісім років хочете піти зі школи? Куди ви подінетесь, скажіть на милість?
Ганна акуратно склала методичні посібники в стопку, не підводячи очей. Руки тремтіли, але вона намагалася цього не показувати.
— Подінусь, Людмило Степанівно. Якось подінусь.
— Та ви розумієте, що робите? Тридцять шість років у школі! Поважена вчителька, діти вас обожнюють, батьки лише хвалять… А пенсію через два роки отримаєте, гарну! Що вам удома робити?
Ганна нарешті підвела голову. В очах стояли сльози, які вона наполегливо стримувала.
— А що я тут роблю? Кожен день одне й те саме. Урок, урок, урок… Перевіряю зошити до півночі, готуюся до занять, ніби сорок років тому не знала цих програм напам’ять. Діти… — вона замовкла, провела рукою по обличчю. — Діти інші стали, Людмило Степанівно. Вони мене не чують.
— Дурниці! Вчора ж Оксана Шевченко казала, що тільки від вас її Артем математику розуміє!
— Розуміє… — гірко усміхнулася Ганна. — А на перервах що робить? У телефон уткнувся, як усі інші. Запитуєш щось — бурмоче у відповідь. Пояснюєш задачу — дивиться у вікно. А вдома сидить до трьох ночі в цих своїх іграх.
Людмила Степанівна важко зітхнула, підійшла до вікна.
— Ганно, ну що ви себе накручуєте? Час такий, діти такі… Але вчити їх треба! Хто, як не ми?
— Не знаю, — тихо відповіла Ганна. — Чесно кажучи, уже не знаю.
Ганна йшла додому знайомими дворами, автоматично рахуючи сходи у під’їзді. Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Завжди двадцять до третього поверху. Усе в її житті було передбачувано, розписано за хвилинами.
— Мам, ти сьогодні рано! — здивувалася донька Олеся, визираючи з кухні. — Щось трапилося?
— Написала заяву, — коротко відповіла Ганна, проходячи у свою кімнату.
— Яку заяву? Мам, ти куди? — Олеся кинулася слідом.
— Про звільнення.
Олеся зупинилася наче вкопана, потім схопилася за одвірок.
— Ти що, захворіла? Температура є? — Вона кинулася до матері, почала перевіряти її лоб.
— Відчепись, Олесю. Не захворіла. Просто вирішила.
— Як вирішила?! Мам, ти розумієш, що говориш? — Олеся сіла на край ліжка. — У тебе ж робота стабільна, колектив хороший, зарплата… Хоч і невелика, але регулярна. А що тепер? Сидіти вдома? Це ж депресія забезпечена!
Ганна зняла туфлі, розім’яла втомлені ноги.
— А що в мене зараз? Радість? Щастя? — Вона подивилася на доньку втомленими очима. — Олесю, я кожного ранку встаю, як на страту. Йду до школи, як зек на роботи. Стою перед дошкою, пояснюю в сотОлеся глянула на матір і раптом усміхнулася: “Гаразд, мамо, поїхали — адже це буде наша найкраща помилка.”
