— Мамо, тільки не кажи, що забула! — скрикнула Оксана, влітаючи в передпокій і скидаючи з плечей дорогу шкіряну сумку. — Ну мам! Я ж попереджала тебе ще місяць тому!
Ганна Іванівна повільно обернулася від дзеркала, де поправляла сиві коси. Руки в неї ледь тремтіли, але погляд був спокійним.
— Про що ти, Оксанко? — тихо запитала вона.
— Як про що?! — Оксана кинула сумку на диван. — Про День народження Дениса! Завтра ж йому п’ятнадцять! А ти що, знову у своїх думках?
— Та ні, пам’ятаю я… — Ганна Іванівна сіла у крісло, склала руки на колінах. — Просто думала, може, не варто так гучно…
— Не варто?! — Оксана зупинилася посеред кімнати, дивлячись на матір. — Це ж мій син! Твій онук! П’ятнадцять років! А ти кажеш — не варто?
Ганна Іванівна зітхнула. Вона знала, що зараз почнеться. Як завжди, коли Оксана приїжджала до неї з онуком на вихідні. Донька завжди була такою — гарячою, вимогливою. А тепер, після розлучення, стала ще гіршою.
— Оксанко, заспокойся. Я все пам’ятаю. І подарунок купила, і торт замовила у кондитерській, — промовила вона втомлено. — Тільки от думаю, може, він не хоче великого свята? Він у нас таким тихим став…
— Тихим? — сопнула Оксана. — Він підліток! Усі підлітки тихі з дорослими. Але це не значить, що свята не треба. Навпаки, треба показати, що ми його любимо!
З коридору почувся скрип дошки. З’явився Денис — високий, худий, з непослухняним чубом та серйозними очима, схожими на батькові.
— Привіт, бабусь, — буркнув він і косився на матір. — Чого кричите?
— Не кричимо, а обговорюємо твій свято, — Оксана одразу змінила тон, голос став солодкуватим. — Завтра ж твій День народження, сонечко! Бабуня торт замовила, я подарунки привезла…
— Та не треба мені нічого, — пробурчав Денис, сідаючи на край дивану. — Обійдуся.
— Як це обійдешся? — обурилася Оксана. — П’ятнадцять років! Це ж важлива дата!
Денис знизав плечима і втупився у телефон. Ганна Іванівна дивилася на онука з тривогою. Щось із ним було не так. Вже кілька місяців він приїжджав все більш замкнутим, майже не розмовляв із нею, а з мамою взагалі відповідав односкладово.
— Денисю, а що ти хочеш у подарунок? — запитала вона м’яко.
— Нічого, — не піднімаючи очей, відповів хлопець.
— Як нічого? — Оксана сіла поруч. — Може, новий телефон? Чи може ноутбук?
— Мам, відчепись, — буркнув Денис і встав. — Піду до себе.
— Куди до себе? — Оксана підскочила. — Ми ж тільки приїхали! Давай краще плани будуватимемо, кого запросити…
— Нікого не треба запрошувати! — різко обернувся Денис. — Зрозуміло? Нікого! Хочу бути один!
— Але чому? — здивовано запитала Оксана. — Раніше тобі подобалися свята…
— Раніше… — Денис криво посміхнувся. — Раніше багато чого було інакше. А тепер не треба робити вигляд, що всім так раді цим вашим дням народження.
Він пішов, гукнувши дверима. Оксана застигла посеред кімнати, розплющивши очі.
— Що з ним? — повернулася вона до матері. — Він же був таким веселим!
Ганна Іванівна важко зітхнула. Вона бачила, як змінюється онук. Бачила, як він страждає від розлучення батьків, як метається між мамою та татом, як втомлюється від їхніх звинувачень.
— Оксанко, сідай, — попросила вона. — Поговоримо.
— Про що? — Оксана нервово ходила по кімнаті. — Все ясно! Олег налаштовує його проти мене! Я ж знаю, як він уміє!
— Тут справа не в Олезі, — обережно сказала Ганна Іванівна. — Денис просто втомився. Від ваших сварДенис повернувся на порозі, дивлячись їм у вічі, і просто сказав: “Дякую, що нарешті почули мене.”
