**Колись переїзд, а тепер — розлучення**
— Що ти несеш, Олесю! — вигукнув Богдан, розмахучи руками. — Куди я подіну свою майстерню? Верстати? Там половина мого життя!
— А куди я подіну свою роботу? — так само голосно відповіла Олеся, стоячи серед кімнати, заваленої коробками. — Двадцять років в одній компанії! Мене там знають, поважають!
— Знайдеш іншу! У Львові повітря чистіше, люди добріші, ціни нижчі!
— Так, у п’ятдесят два роки знайду! — гірко усміхнулася Олеся. — Ти зовсім з глузду з’їхав, Богдане Васильовичу!
Їхній син Данило сидів на дивані, мовчки спостерігаючи за сваркою батьків. Йому було тридцять, але в такі моменти він почувався дитиною, яка мусить обирати між мамою та татом.
— Данилку, — звернулася до нього Олеся, — скажи батькові, що нормальні люди в нашому віці нікуди не переїжджають!
— Мамо, не втягуй мене, — втомлено промовив Данило. — Це ваша справа.
— Яка наша?! — спалахував Богдан. — Родина має вирішувати разом! А ти, Олесю, як стіна стоїш! Ні в чому поступитися не хочеш!
Олеся сіла на край дивана й закрила обличчя руками. За останній місяць вона постаріла на роки. Все почалося того дня, коли Богдан повернувся додому з сяючими очима й оголосив, що його брат Сергій запрошує їх до Львова.
— Уяви, Олесю, — казав він тоді, ходячи по кухні, — Сергій купив там великий дім. Говорить, місця багато — поживемо у нього, поки своє знайдемо. А як там добре! Парки, кав’ярні, люди культурні!
Олеся лише кýвала, думаючи, що це чергова ідея чоловіка. Богдан часто захоплювався чимось — то хотів город розбити, то бджіл розводити. Але через тиждень запал проходив.
Але цього разу все було серйозно.
— Олесю, я квитки вже купив, — сказав Богдан, заходячи на кухню. — Післязавтра їдемо дивитися.
— Які квитки? Куди дивитися? — не зрозуміла Олеся, помішучи борщ.
— До Львова! До Сергія! Він нам дім підібрав поруч. Говорить, дешево віддають.
Олеся вимкнула плиту й повернулась до чоловіка.
— Богдане, ти про що? Який дім? Який Львів?
— Та як який! — здивувався він. — Ми ж обговорювали! Ти ж сама казала, що непогано б змінити обстановку!
— Коли я таке казала?
— Пам’ятаєш, минулого місяця скаржилася, що на роботі нове керівництво, старших не поважають. Ось і нагода!
Олеся сіла на стілець. У голові крутилося.
— Богдане, подумай! Нам за п’ятдесят! Тут усе наше життя! Квартира, робота, друзі! Ти хочеш усе кинути заради авантюр?
— Це не авантюри, — уперто відповів Богдан. — Це нові можливості. Сергій каже, там можна добре влаштуватися. Він сам тільки виграв із переїзду.
— А його дружина що каже?
— Марічка? Їй подобається. Каже, найкраще рішення в житті.
Олеся похитала головою. Марійка була на десять років молодша й не працювала. Їй легко було переїжджати.
— Богдане, я нікуди не поїду. Навіть дивитися не буду.
— Та чого ти така вперта! — вибухнув чоловік. — Хоч подивися, а тоді вирішуй!
— Не хочу дивитися. Не хочу переїжджати. І крапка.
Але Богдан не відступав. Щодня він знаходив нові аргументи. Розповідав про чисті вулиці, про дешеві ринки, про те, як там добре живеться.
— Олесю, — говорив він, сидячи на кухні, — ми там заживемо як пани! Сергій велику ділянку купив — може, і нам частину продасть. Буде свій город, може, курчата…
— Які курчата, Богдане? — втомлено питала Олеся. — Ти вмієш за ними доглядати? А я?
— Навчимося! Люди ж якось живуть!
— Нехай живуть. Я не хочу вчитися годувати курчат у п’ятдесят два.
Але Богдан не здавався. Він поїхав до Львова сам, привіз фотографії, відео. Показував Олесі гарні будинки, старовинні вулички, кав’ярні.
— Дивися, яка краса! — тішився він. — А яке тут спокійне життя!
Олеся дивилася на фото й думала про свою роботу. Про колег, з якими пропрацювала стільки років. Про подруг, з якими кожні вихідні зустрічалася.
— Мені тут добре, — казала вона. — Навіщо щось міняти?
— Бо там буде ще краще! — запевняв Богдан.
— А якщо ні? Якщо не приживемося?
— Приживемося! Обов’язково!
Згодом ці розмови перетворилися на сварки. Богдан став наполегливішим, Олеся — ще впертішою.
— Ти мене взагалі не слухаєш! — кричала вона. — Тобі байдуже, що я думаю!
— Я слухаю! — відповідав Богдан. — Але ти думаєш… неправильно!
— Неправильно? А правильно це як?
— Правильно — думати про майбутнє! Про те, де нам буде краще! А не чіплятися за минуле!
— Це не минуле, це наше життя!
Зрештою Богдан вирішив діяти без згоди дружини. Він подав оголошення про продаж квартири.
— Що ти робиш?! — злякалася Олеся, побачивши оголошення в інтернеті.
— Те, що давно треба було, — спокіОлеся схопила документи, розірвала їх навпіл і прошепотіла: “Якщо тобі так кортить нове життя – їдь, але без мене,” поки її руки тремтіли, а серце розривалося від усвідомлення, що ці стіни більше ніколи не почують їхніх спільних сміхів.
