— Що ти несеш, мамо?! — підскочила Оксана, схопившись за спинку стілець. — Яка ще чужа? Я твоя рідна дочка!
— Не кричи на мене! — Марія Іванівна махнула рукою, навіть не відриваючи очей від газети. — Сказала, як сказала. А ти взагалі хто, щоб мені вказувати?
— Мам, що з тобою? — у кімнату вбіг Ярослав, чоловік Оксани. — Сусіди вже стукають у стіну!
— Нехай стукають, — буркнула жінка. — У своїй хаті я маю право говорити, що хочу.
Оксана опустилась на диван, відчуваючи, як підкошуються ноги. Все почалося з дрібниці — вона попросила матір не викидати залишки борщу, хотіла завтра розігріти. А у відповідь почула таке, що й досі не могла повірити.
— Мам, може, тимскання підскочило? — обережно спитала Оксана. — Ліки пила?
— Яке тут тимскання? — Марія Іванівна нарешті відірвалася від газети й холодно подивилася на доньку. — Чітко сказала — чужа мені. І завжди була чужою.
Ярослав переглянувся з дружиною. За тридцять років знайомства з тещею він бачив її у різних станах, але такого нападу ще не було.
— Маріє Іванівно, може, лікаря викличемо? — запропонував він. — Щось ви сьогодні не в собі.
— Я цілком при здоровому глузді! — спалахувала жінка. — Набридло вдавати! Годі вже грати у щасливу сімейку!
Оксана відчула, як у горлі стиснуло. Повітря різко перехопило, а в голові крутилася лише одна думка: невже мати справді так думає? Невже все життя приховувала, що не любить її?
— Мам, що ти говориш? — її голос тремтів. — Я завжди була поруч. Доглядала, коли ти хворіла. Допомагала грішми, продукти приносила…
— Ось саме тому! — Марія Іванівна різко підвелася, газета впала на підлогу. — Усе з жалю робила! Думала, що зобов’язана! А нащо мені така турбота?
— З жалю?! — Оксана не вірила своїм вухам. — Мамо, ти що? Я ж тебе люблю!
— Не бреши! — жінка підійшла до вікна й уперто дивилася у двір. — Ніхто мене не любить. І ти теж.
Ярослав тихенько взяв дружину за руку. Оксана була бліда, як стіна, й тремтіла.
— Підемо на кухню, — прошепотів він. — Дай їй заспокоїтися.
— Ні, — Оксана підвелася. — Мамо, поясни мені, що відбувається. Чому ти так кажеш?
Марія Іванівна повільно обернулася. На обличчі була якась дивна усмішка.
— А що тобі пояснювати? Думаєш, я не знаю, як ти про мене говориш? Стара, хвора, усім у тягар?
— Я ніколи такого не казала!
— Та годі! — махнула рукою жінка. — Чула я вас з чоловіком. На кухні шепотілися, гадали, що я не чую. А в мене слух гостріший, ніж у вас.
Ярослав наморщив лоба. Він намагався згадати, про що вони могли говорити, щоб так розлютити тещу.
— Про що ми говорили? — спитав він.
— А ти не пам’ятаєш? — Марія Іванівна прищурилася. — Про те, що мене треба у будинок пристарілих віддати. Що я вам життя псую.
Оксана ахнула. Дійсно, місяць тому вони з Ярославом обговорювали це. Але не тому, що хотіли позбутися матері, а тому що переживали за неї. Марія Іванівна почала часто забувати вимкнути плиту, могла не впізнати сусідку, з якою дружила десять років.
— Мамо, ми не хотіли тебе нікуди відправляти, — намагалася пояснити Оксана. — Ми просто хвилювалися…
— Не ліпи мені каш— Не треба мені цих оправдань! — перебила жінка. — Я все зрозуміла! Стомилася я від вашої озимини, від вашої фальшивої турботи!
