— Як ти смієш, Соломіє! Як смієш моє весільне плаття приміряти! — голос Валентини Миколаївни тремтів від обурення, вона стояла у дверях спальні, вчепившись у одвірок білими від напруження пальцями.
Соломія обернулася, не встигнувши до кінця застебнути блискавку на спині. Білосніжне атласне плаття облягало її струнку фігуру, підкреслюючи талію і розкішно спадаючи до підлоги м’якими складками.
— Валентино Миколаївно, я… просто хотіла перевірити, чи підійде… — лепетала дівчина, червоніючи аж до війок. — Микола сказав, що можна…
— Микола сказав?! — свекруха увійшла до кімнати, стиснувши кулаки. — Мій син не мав права дозволяти тобі чіпати мої речі! Це для мене святе! Розумієш? Святе!
Соломія поспішно почала розстібати плаття, але блискавка заклинила. Чим більше вона тягла, тим міцніше застрягав замок.
— Валентино Миколаївно, допоможіть, будь ласка, я не можу зняти…
— Не смій рвати! — скрикнула жінка. — Якщо зіпсуєш, не пробачу ніколи! Стоїть спокійно!
Пальці свекрухи тремтіли, коли вона обережно вивільняла замок. Соломія відчувала, як напруга випромінюється від цієї худущої жінки з туго затягнутим волоссям.
— Ти взагалі розумієш, що це таке? — шепотіла Валентина Миколаївна, акуратно знімаючи плаття з плечей невістки. — Це не просто одяг! У цьому платті я вінчалася з батьком Миколи… Царство йому небесне…
Соломія мовчки одягалася, натягуючи свій простий светр. У дзеркалі вона бачила, як свекруха ніжно розправляє кожну складку на платті, перевіряє, чи не зім’ялося.
— Пробачте, — тихо сказала Соломія. — Я не хотіла вас засмутити. Просто весілля через місяць, а в мене немає грошей на плаття…
Валентина Миколаївна різко обернулася.
— А хто тебе заміж виганяє, якщо грошей нема? Думала, мій син тебе утримуватиме? Він сам ще дитина!
— Ми любимо одне одного, — прошепотіла Соломія.
— Любов! — зневажливо фукнула свекруха. — На любов хату не знімеш і дітей не прогодуєш! Мені теж здавалося, що кохаю, а потім усе життя в злиднях прожила!
У коридорі почулися кроки, і до кімнати увійшов Микола. Високий, світловолосий, він одразу відчув напругу.
— Що трапилося? Мам, чого ти така червона?
— Запитай у своєї нареченої, що вона тут коїла! — Валентина Миколаївна повісила плаття у шафу і грюкнула дверцятами.
Микола подивився на Соломію, потім на матір.
— Соню, ти плаття приміряла?
— Я ж казала тобі, що хочу подивитися… Ти сказав, що мама не буде проти…
— Я думав, її не буде вдома, — зніяковіло відповів хлопець.
— Ось як! — Валентина Миколаївна розвела руками. — Значить, ви тут за моєю спиною змовлялися! У моїй хаті, з моїми речами!
— Мам, та ну що ти розвелася? Плаття ж просто висить, нікому не потрібне!
У кімнаті повисла тиша. Валентина Миколаївна поволі повернулася до сина, і Соломія побачила, як змінився її обличчя. Біль, глибокий і застарілий, відобразився в очах жінки.
— Нікому не потрібне? — вона говорила дуже тихо. — Зрозуміло. Значить, і я нікому не потрібна, і мої спогади, і те, що для мене дороге…
— Мам, я не те хотів сказати…
— Знаєш що, сину, — Валентина Миколаївна випрямилася, — живіть, як хочете. А мого плаття не чіпайте. Краще збирайте гроші та купуйте своє.
Вона вийшла з кімнати, і Соломія почула, як грюкнули двері на кухню.
— От тепер влипли, — зітхнув Микола. — Вона ж місяць зі мною не розмовлятиме.
— Коля, а чому вона так? Я ж нічого поганого не зробила…
Микола сів на ліжко, потер обличчя руками.
— Це довга історія, Соню. Мама… після смерті батька зовсім іншою стала. Раніше була веселою, завжди сміялася. А тепер ось… Усі речі батька зберігає, як у музеї. І це плаття… Вона іноді його дістає, гладить, розмовляє з ним…
— Розмовляє?
— Ага. Думає, я не чую. А я в дитинстві якось підслухав. Вона розповідала платтю, як сумує за батьком, який він був добрий… Страшно, звісно, але я її розумію.
Соломія присіла поруч із нареченим.
— Може, мені з нею поговорити? Пояснити, що я не хотіла образити?
— Спробуй. Тільки обережно. Вона зараз зла…
На кухні Валентина Миколаївна різко шинкувала капусту для борщу. Ніж стукав по дошці так, ніби вона рубала дрова.
— Валентино Миколаївно, можна увійти?
— Заходь, раз уже прийшла, — не піднімаючи голови, відповіла свекруха.
Соломія несміливо підійшла до столу.
— Я хотіла вибачитися. Справді не хотіла вас засмутити. Просто… у мене мама померла, коли я була маленькою, а тітка, що мене виховувала, небагата. Ось я й подумала…
— Подумала халяву собі урІ тоді Валентина Миколаївна взяла її за руку, мовчки підвела до шафи, дістала своє весільне плаття і прошепотіла: “Одягай, доню, адже кожна наречена варта свого щастя.”
