Бабуся обирала не нас
Лідія Степанівна стояла біля вікна й дивилася, як у дворі граються чужі діти. Маленька дівчинка з кісками нагадала їй онуку Софійку, яку вона не бачила вже півроку. А могла б бачити щодня.
— Лідо, чого така сумна? — підійшла до неї сусідка Галина Іванівна з чашкою чаю в руках. — Знову про онуків думаєш?
— Та так, усяке в голову лізе, — зітхнула Лідія Степанівна. — Дивлюсь на цих малеч і розумію: могла б зараз із Софійкою гуляти, казки їй читати.
— Та годі себе мучити. Зробила вибір — тепер живи з ним.
Галина мала рацію. Вибір справді був. І Лідія його зробила. Тільки наслідки вийшли зовсім не такі, як вона очікувала.
Все почалося з того, що захворів її чоловік. Серйозно захворів, лікарі одразу сказали — потрібен постійний догляд. Лідія Степанівна кинула роботу, перетворилася на сидєлку. Півтора року вона не відходила від Степана ні на крок. Годувала з ложечки, перевертала, мила, читала вголос газети.
За цей час син Олег приїжджав раза три, не більше. Усе робота, справи, немає часу. А ось молодший син Тарас приходив регулярно. Допомагав з ліками, продуктами, підкидав грошей. Дружина його, Марійка, теж добра була — то борщу принесе, то постирає щось.
— Мам, може, тата до лікарні відвеземо? — пропонував Олег під час чергового візиту. — Там за ним доглядатимуть, а ти відпочинеш.
— Як це до лікарні? — обурилася Лідія Степанівна. — Без мене ж він загине. Сорок років разом прожили, а тепер кинути?
— Кинути — то не вирішити.
Олег похитав головою і поїхав. А Тарас продовжував допомагати. Навіть дружину з донькою приводив, щоб дідусь онучку бачив.
Коли Степан помер, Лідія Степанівна залишилася зовсім сама. Квартира здалася їй величезною й пусткою. Кожен куток нагадував про чоловіка, кожна річ відгукувалася болем у серці.
— Мам, переїжджай до нас, — запропонував Тарас на поминках. — Що тобі самій сидіти?
— Та не знаю я, — зніяковіло відповіла вона. — Звикла тут.
— Мам, у нас тісно, — втрутився Олег. — У Тараса квартира більша, їм легше.
— Місце знайдемо, — твердо сказав Тарас. — Головне, щоб мама не сама була.
Лідія Степанівна дивилася на синів і думала. Олег успішний, квартира в нього трикімнатна, у гарному районі. Тарас живе скромніше, у двушці на околиці, зарплата менша. Але душа в нього добра, це точно.
— Подумаю, — сказала вона тоді.
Думала вона довго. Олег приїжджав рідко, але завжди привозив дорогі продукти, якісь закордонні ліки. Розповідав, як добре їй буде в його районі — і поліклініка поруч хороша, і магазини, і парк для прогулянок.
— Мам, я ж старший син, — говорив він. — За традицією батьки живуть із старшим.
А Тарас просто приходив і допомагав. То люстру почистить, то продукти принесе, то просто посидить, поговорить. Марійка пекла пироги, Софійка малювала малюнки.
— Бабусю, а коли ти до нас переїдеш? — питала онука, обіймаючи її за шию. — Я тобі свою кімнату покажу. У мене там ляльковий будиночок є, разом гратимемо.
— Скоро, дитинко, скоро, — відповідала Лідія Степанівна, а сама все не могла наважитися.
Рішення прийшло несподівано. Олег приїхав, але не сам, а з дружиною Іриною. Вони сіли на кухні, і Ірина почала розповідати, як чудово їм буде жити всім разом.
— Лідіє Степанівно, ви ж розумієте, що Олег може вам забезпечити найкращий догляд, — говорила вона, напружено посміхаючись. — У нас і кімната для вас окрема буде, і харчування хороше. А в Тараса що? Тіснотитимуться у двушці?
— Ми не тіс— Не тісно нам, — заперечила Лідія Степанівна, але вже відчувала, як її рішення хитається під тиском холодного розрахунку.
