Ось адаптований текст у вигляді щоденникового запису:
Невірую! Просто не вірю! – кричала Марія, розмахувала руками. – Як ти могла так зі мною вчинити, мамо?
– Марійко, заспокойся, будь ласка, – Ганна Іванівна спробувала взяти доньку за руку, але та одсмикнулася. – Давай поговоримо спокійно.
– Спокійно? – голос Марії перейшов у вереск. – Після того, що ти наробила? Ти ж зрозуміла, що тепер я на всі гроші сміх!
– Не перебільшуй. Яким грошям? Ми ж не в центрі Києва живемо.
– Мамо! – Марія схопилася за голову. – Ти спеціально вдаєш дурну чи справді не розумієш?
Ганна Іванівна важко опустилася на диван. У свої шістдесят два вона ще вважала себе досить молодою та енергійною, щоб влаштовувати життя дорослій доньці. Але зараз вперше за довгий час відчула себе старою й втомленою.
– Я просто хотіла допомогти, – тихо сказала вона. – Ти ж сидиш сама, нікуди не ходиш. Після розлучення зовсім замкнулася.
– Це моя справа! – спалахувала Марія. – Моя! Я доросла жінка, мені сорок один рік!
– Саме тому я й хвилююся. Час іде, а ти…
– А я що? Нікому не потрібна? Якась потворка?
Ганна Іванівна похитала головою.
– Красуня моя, розумниця. Просто занадто горда стала. Чоловіки бояться до тебе підходити.
Марія пройшлася кімнатою, нервозно торкаючись поясу халата. Ранкове сонце заливало маленьку вітальню золотистим світлом, але атмосфера в квартирі була напружена до межі.
– Мам, ну як можна було дати оголошення у газету? – втомлено вимовила Марія. – Причому таке оголошення…
– А що тут поганого? – образилася Ганна Іванівна. – Звичайні слова.
– Звичайні? – Марія дістала з кишені складений газетний виріз і розгорнула його. – Слухай уважно: «Знайомлю гарну, господарську доньку 41 року з порядним чоловіком для серйозних стосунків. Донька працює бухгалтеркою, не п’є, не палить, любить готувати. Звертатися за телефоном до мами.» До мами, боже!
– Ну і що тут такого? – не розуміла Ганна Іванівна.
– Що такого? Та я ж не товар на ринку! І чому звертатися до тебе, а не до мене?
– Бо ти б нікого не обрала. Знайшла б купу причин, чому не підходить.
Марія сіла у крісло навпроти матері й закрила обличчя руками.
– Мам, мені дзвонять з ранку до вечора. Уявляєш? Вчора один дід під сімдесят питав, чи вмію варити борщ і чи готова переїхати до нього в село до трьох корів.
– Ну цей явно не підходить, – погодилася Ганна Іванівна. – А інші як?
– Які інші? – обурилася донька. – Мам, це ж принизливо! Ніби я сама не можу знайти чоловіка.
– А можеш?
Питання пролунало тихо, але влучило у саме серце. Марія мовчала, розуміючи, що мати права. Після розлучення з Олегом минуло вже чотири роки, а вона так і не зустріла нікого, хто б її зацікавив.
– Це не значить, що треба шукати через газету, як у дев’яності, – буркнула вона.
– А як тоді? Через інтернет? Та ти ж у ньому не розумієшся.
– Навчилася б.
– Так, як навчилась за чотири роки.
Ганна Іванівна підвелася й пішла на кухню.
– Чай будеш? – гукнула вона. – Чи може валер’янки накапати?
– Мам, не глузуй, – Марія пішла за матір’ю.
На кухні пахло свіжою випічкою. Ганна Іванівна завжди пекла, коли хвилювалася. Сьогодні на столі стояли пироги з капустою, яблучні оладки й печиво.
– Знову всю ніч пекла? – спитала Марія, мимоволі посміхаючись.
– Не спалося, – зізналася мати. – Думала, як з тобою розмову вести.
– Треба було думати раніше, до того як оголошення давати.
Ганна Іванівна поставила чайник на плиту й дістала із шафки дві чашки.
– Марійко, ну посуди сама. Ти працюєш у жіночому колективі, чоловіків там немає. Вдома сидиш із книжками й серіалами. До магазину ходиш у спортивному, причепуришся абияк.
– Я нормально виглядаю!
– Для дому нормально. А для чоловіків? Коли ти востаннє сукню надівала?
Марія задумалася. Справді, після розлучення вона ніби забула про свою жіночність. Джинси, светри, кросівки – ось і весь гардероб.
– Це не привід оголошення давати, – уперто повторила вона.
– А що привід? Сидіти й чекати, доки принц на білому коні сам у двері постукає?
Чайник закипів. Ганна Іванівна заварила чай і поставила на стіл тарілку з печивом.
– Мам, а скільки дзвінків було всього? – обережно спитала Марія.
– Багато. Записувала у зошит. Хочеш подивитися?
Мати витягла із шухляди шкільний зошит у клітинку. На обкладинці дитячим почерком було написано «Женихи для Марії».
– Серйозно? – фыркнула донька. – Ніби у п’ятому класі.
– Зате все по порядку. Дивись, ось цей Андрій здається пристойним. Сорок п’ять років, інженер, розлучений, дітей немає. Голос приємний, чемно розмовляє.
Марія взяла зошиМарія пролистала зошит і несподівано усміхнулась, розуміючи, що, можливо, мати була права – іноді доля приходить зовсім незвичними шляхами.






