— Олесю, ти збожеволіла! — верещала у трубку Наталка. — Як це можна розлучитися потиху? Чого нічого не сказала?
— Тихше, — Олеся відсунула телефон від вуха й озирнулась на кухонні двері. — Діти вдома.
— Які діти? Їм же вже за тридцять! Олесь, ти уявляєш, що наробила? Двадцять вісім років шлюбу — і на тобі, розлучення!
— Наталко, не кричи, будь ласка. Мені й так нелегко.
— А чому мовчала? Ми ж подруги з інституту! Я б могла підтримати…
Олеся притиснула телефон до грудей і закрила очі. Господи, як же втомилася від цих розмов! Спочатку дзвонила Мар’яна з роботи, потім тітка Христина, тепер ось Наталка. Немов усі чекали тільки нагоди обговорити її життя.
— Олесь, ти тут? — донеслося з трубки.
— Тут, тут, — вона знову піднесла телефон до вуха. — Просто не хочу про це говорити.
— Як не хочеш? Це ж подія! Ти перша з нашої компанії, хто розлучився. Хоч щось розкажи. Він зраджував?
— Ні.
— Пив?
— Теж ні.
— То що ж тоді? Олесю, ну скажи хоч щось!
Олеся глибоко зітхнула. Як пояснити Наталці, що просто втомилася? Втомилася від сивих буднів, від однакових розмов, від відчуття, що живеш не своє життя?
— Втомилася я, Наталко. Розумієш?
— Від чого? Василь добрий чоловік — не п’є, не б’є, гроші в сім’ю носить.
— Саме так. Добрий чоловік. Тільки не мій.
— Що ти несеш? Як це не твій? Ви ж двадцять вісім років прожили!
У передпокої зашуміло. Олеся поспішно попрощалася з подругою й поклала трубку. У кухню увійшла дочка Даринка з торбою продуктів.
— Мам, привіт, — вона поставила торбу на стіл і уважно подивилася на матір. — Чого ти така бліда?
— Та нічого, голова болить.
— Знову Наталка дзвонила? Я чула, як ти щось оправдувалася.
Олеся кивнула. Даринка висипала продукти й почала розкладати їх по шафках.
— Мам, а тобі не шкода? — спитала вона, не обертаючись.
— Чого саме?
— Ну, що розлучилася з татом.
Олеся подивилася на доньку. Даринка була дуже схожа на неї в молодості — такі самі темні коси, такі самі сірі очі. Тільки в очах доньки була рішучість, якої в Олесі ніколи не було.
— Не знаю, Даринко. Поки не знаю.
— А татові шкода?
— Ми не говорили про це.
Даринка обернулася до матері.
— Мам, можу в тебе дещо запитати?
— Звичайно.
— Ти справді ніколи не любила тата?
Олеся завмерла з чашкою в руках. Звідки вона це взяла?
— Чому ти так вирішила?
— Та я ж вас усе життя спостерігала. Ви ніколи не обіймалися, не цілувалися. Навіть за руки не тримали. Ніби сусіди по гуртожитку.
— Даринко, не кажи так. Тато хороОлеся посміхнула, дивлячись на телефон, і раптом зрозуміла, що вперше за останні роки їй справді було тепло від думки про майбутнє.
